Слава ЗСУ!

— Танталь… — він посміхнувся, вперше за багато днів по-справжньому посміхнувся. — Можна… я…

Він подався вперед; десь на половині цього руху рішучість полишила його, але відступати було пізно, і тоді, дивуючись сам собі, він метушливо тицьнув губами мені в скроню.

Відразу й пожалкував про це. Напевне, дитячий поцілунок здався йому крайнім ступенем розпусти — він почервонів так, що в світлі самотнього вогника обличчя його зробилося брунатним.

Я прихилилася спиною до перегородки. Шкіра моя пам’ятала дотик дряпучих, запечених вуст; просто переді мною сидів хлопець, безневинний, як перша травичка, і болісно соромився свого вдячного пориву. Здавалося б, життя його повне куди тяжчих запитань і проблем — але ось він вовтузиться, ніби їжак на їжачисі, через таку дрібницю, що так близько сидить дівчина…

Мені стало сумно й смішно водночас. Майже не думаючи, що роблю, я спіймала його руку та притисла до своїх грудей — міцно, ніби в чомусь присягалася.

Він заціпенів; напевне, йому було б легше, якби я застромила його руку просто в палаючу грубку. Долоня була холодна, як риб’ячий плавець; мені зробилося шкода бідолашного хлопчика.

— Та нічого в цьому нема, — сказала я стомлено, випускаючи його руку. — Так… Звичайна річ. Усі люди обідають, їдять картоплю і шпинат, але нікому ж не спадає на думку червоніти й тремтіти: сьогодні я вперше поїм… Скуштую буряка… Цікаво, який він на смак…

Він, здається не зрозумів. Я не витримала й посміхнулася:

— Ну… Все дуже просто, Луаре. Значно простіше, ніж здається незайманцям. Хочеш спробувати?

Він дивився на мене величезними очима. Ще бракувало тільки, щоб він вважав мене публічною дівкою.

— Гаразд, — пробурмотіла я, відводячи погляд. — Не слухай мене… Забудь, що я сказала. Тобі треба виспатися… Завтра в дорогу…

— Так, — відгукнувся він ледь чутно.

— Гезина повернеться тільки вранці… Тож спи спокійно.

— Так…

— Ну ось… Уночі буде зовсім холодно, Флобастер, скнара, все обіцяє переїхати на заїжджий двір, щоб у теплі… А я дам тобі гарну ковдру. І ось іще, теплий плащ…

Схиляючись над скринею, я ховала за діловитим тоном раптову незручність, а Луар стояв у мене за спиною та розмірено, глухо повторював своє «так». Нарешті замовк.

Обережно, боячись налякати невідомо що, я випросталася й озирнулася.

Він не зводив з мене очей. Напружених, запитливих, навіть переляканих — але аж ніяк не хтивих. Що-що, а хіть я чую за версту.

— Танталь…

Тільки тепер я розгледіла, що його трусить. Він дрібно нервово тремтів. Добряче я його роздражнила.

— Танталь…

Я зітхнула. Підбадьорливо посміхнулася; взяла його за мертву холодну руку та дмухнула на свічку.

* * *

На мить відчиняючись і пропускаючи всередину білу хмару пари, важкі двері поквапно зачинялися; у придорожньому трактирі ставало не те щоб багатолюдно — але пожвавлення дедалі наростало, бо з кожною хмарою пари з’являвся новий відвідувач.

Завсідники радісно вітали старих знайомих, випадкові подорожани сторожко озиралися навсібіч — однак перш за все кожен, хто входив, поспішав до каміна, щоб жадібно простягти змерзлі руки до вогню.

Луар сидів, насолоджуючись теплом; неподалік хрумтіла дровами кам’яна грубка, булькали казани та наспівував під ніс задоволений життям кухар. Луар їв — неквапно й граціозно, ніби у власній їдальні; з іншого кінця довгого столу за ним спостерігала похмура баба з роздвоєним підборіддям.

Він мчав уже п’ять днів поспіль, зупиняючись тільки на ніч; можливо, мчав би й уночі, однак нещасна кобила, чистокровна прикраса стайні Соллів, не могла зрівнятися витривалістю з одержимим надією Луаром. Кінь мав потребу в їжі та відпочинку, кінь не зносив морозу — а на шляху молодого Солля наздогнав мороз, несподіваний для цієї пори. Дороги спорожніли, вовки збилися в зграї, а лісові розбійники потяглися до житла; тільки божевільні подорожують в таку лиху годину — та Луар не почувався божевільним.

Уперше за багато днів він знав, чого хоче. Якщо виїхати завтра до світанку та добряче напружитися, то до вечора, можливо…

Він опустив запалені повіки. Перед очима відразу виникла дорога — замерзла, з жмутами іржавої трави на узбіччі, зі зграями вороння, що кружляли в повітрі, ніби пластівці кіптяви; щоразу, засинаючи на твердому готельному матраці, він знову трясся в сідлі та розглядав похилені дороговкази…

Іноді він згадував те, що залишилося за спиною — звичайно, не матір. Матір згадувати було над силу, на це бракувало мужності; він згадував візок на вітрі, будиночок на колесах і з полотняними стінами, оплилу свічку, блискучі чорні очі, уривки дивного сну… Та розмова була, вона подарувала ревну надію, а сама майже стерлася в пам’яті. Розмова була — але ось чи не наснилось усе, що сталося далі?