Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

…Навпроти пиячила компанія з трьох міцних патлатих бороданів. Баба з роздвоєним підборіддям знехотя цідила щось із кухля; Луар повів плечима, бо тільки зараз відчув якусь гидливість і незручність у цьому задимленому, галасливому, незвичного місці.

Завтра, сказав він собі. Більше жодної ночівлі… Завтра він побачить батька. Завтра ввечері… Уже завтра.

Нечутно підійшов трактирник — довідатися, чи не потрібна юнакові кімната на ніч. Луар виклав названу трактирником суму — і тут тільки помітив, що гаманець спорожнів, подзвякували на дні лише дві мідні монетки. Нічого, сказав собі Луар. Завтра…

Трактирник вклонився; Луар сховав гаманець і стомлено опустив голову на руки. Спати… Цікаво, а якщо все, що наснилося тієї ночі, було правдою, то чому він такий байдужий? Така дрібниця по всьому, що з ним сталося… Перша ніч, проведена з жінкою… Але ж так не повинно бути. Може, він, Луар, не такий, як решта чоловіків?

Іншим разом така думка викликала б у нього жах — тепер же він просто дивився, як треться об ноги відвідувачів облізла руда кішка, і стомлено думав, що ось зараз зійде на другий поверх і спатиме, спатиме…

— Хлопче!

Він здригнувся. Просто перед ним сиділа баба з роздвоєним підборіддям.

— Хлопче… Що ж ти… Він же з тебе вдвічі здер!

Луар дивився, не розуміючи.

— Удвічі більше здер, ніж звичайно… Тайша, трактирник…

Обдурив тебе, як маленького, а ти й не писнув…

Луар похитав головою і спробував посміхнутися. Слова старої здавалися йому далекими, як місяць, і зверненими до когось іншого.

— Ет… — баба зморщилася, ніби за чимось жалкуючи, оглянула Луара уважним, співчутливим поглядом. Озирнулася. Прошипіла крізь зуби:

— Ти… Бородатих бачиш? Вони тебе… примітили. Солодка здобич ти, хлопче: одежинка гарна і заплатив, не торгуючись… Багатий, знацця. Ти ось завтра поїдеш, а вони тебе в лісочку якраз і зустрінуть… Коня, гаманець, ганчірки — все собі заберуть… Старший у них, Совою прозивають, той вовків підгодовувати полюбляє… Голенького до дерева прив’яжуть — прийми, мовляв, даруночок, Матінко-Вовчице… Тобі, хлопче, не можна самому їхати, обозу великого дочекайся… Тільки який обоз у холоднечу таку…

Луар слухав якось очужіло; всередині клубочилися складні почуття, головним із яких було глухе роздратування. Завтра він мусить бути в Каваррені; завтра в нього зустріч із батьком, що вона плете, які розбійники, який обоз…

Він підвів голову. Ті, навпроти, скоса поблискували нахабними, глузливими, холодними поглядами.

Тоді поверх роздратування його залляла лють. Ці ситі, озвіріли від безкарності провінційні розбійники сміють ставати на його шляху до батька — саме зараз, коли до Каваррена залишився день шляху! І він повинен вичікувати й ховатися — він, нащадок Егерта Солля, героя облоги?!

Гримнув стільцем, підвівся. Щось застережливе прорипіла баба; Луар рушив через обідню залу, на ходу витягаючи з-за пояса спорожнілий гаманець.

Бородані здивовано примовкли; Луар підійшов упритул, зупинився перед тим, який видавався особливо дужим та нахабним з вигляду, втупився, не кліпаючи, в круглі, коричневі в цяточку очі:

— Ти — Сова?

Бородань втратив мову. За сусідніми столиками теж замовкли.

— Я запитую, — холодно процідив Луар, — ти — Сова?!

— Е… Ти того… — один з товаришів окатого хотів, очевидно, відповісти, але не знайшов потрібних слів.

— Ну? — озвався нарешті Сова.

Луар ляпнув по столі перед ним тоненьким гаманцем із двома мідними монетками:

— На. Жери. Тільки… — він подався вперед, уперся в стіл кісточками пальців, — тільки одного разу мій батько…

Перед очима в нього казна-звідки виник спогад дитинства — облога, мати веде його геть від чогось хвилюючого й страшного, куди так і біжить голодний лютий люд, і чути барабанний дріб, і над низьким дахом тремтять натягнуті, як струни, чорні мотузки… Вішають, вішають…

У очах Луара стемніло, а коли пітьма нарешті розійшлася, Сова сидів перед ним насуплений і похмурий, незвично білими здавалися обличчя його супутників.

— Я сказав, — зронив Луар. Відвернувся, в цілковитій тиші піднявся в свою кімнату, впав на ліжко й проспав до півнів.

Ніхто його не переслідував.

* * *

Я ледве відчепилася від цієї дурепи — служниці Далли. Луар навідріз відмовився показуватися вдома — незважаючи на всі Даллині завіряння, що «коли не хочете, пані й не побачить». Проте йому потрібні були кінь, гроші, дорожній одяг; мені довелося почати переговори з Даллою, а їй конче хотілося знати, що ж сталося в родині Соллів. О Небо, якби я могла відповісти!

Попередня
-= 33 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!