Слава ЗСУ!

Луар не зволив хоч якось більш-менш тепло попрощатися. Мені хотілося закусити губу та вліпити йому по писку — і це після всього, що було вночі!

Я не знала, радіти мені, чи проклинати випадок, який закинув такого шляхетного незайманця, домашнього хлопчика Луара Солля в мою постіль на твердій скрині. До цієї ночі життя моє було якщо не розмірене, то якоюсь мірою впорядковане, а любовний досвід якщо й не багатий, то, принаймні, красномовний; я щиро вважала, що персонажі фарсів, які наставляють одне одному роги, поводяться так виключно з волі автора, тільки щоб розсмішити публіку, а неземна любов до могили — така сама вигадка, як усі ці Рози, Оллалі та єдинороги. Гезина щоразу закочувала очі, розповідаючи про свої любовні пригоди — але ж на те вона Гезина, тобто дурепа, якої ще пошукати!

Луар виїхав відразу, щойно був готовий; він цілком чемно подякував мені за дах і за співчуття — та й годі! Здається, він погано пам’ятав усе, що відбувалося вночі; він був одержимий моєю ж ідеєю — побачити батька, а все інше в цьому світі ділилося на таке, що сприяло або перешкоджало цьому заходу. Я провела його кварталів зо два — і що далі тривали ці проводини, то більше з помічника перетворювалася на перешкоду.

Мені хотілося погладити його по щоці. У мене навіть долоня змокла — так хотілося погладити його, але, дивлячись на враз очужіле, зосереджене обличчя, я чудово розуміла всю дурість цього бажання.

Там, у візку, він був зовсім інший. О Небо, як я злякалася, коли вперше потрапила в це нестерпне становище! Ми раптом помінялися ролями — боязкою ученицею зробилася великодосвідчена я, а незайманець, спершу розгублений, якоїсь миті набув упевненості, сили — і, підкоряючись голосу крові, закинув мене в такий світ, про який я уявлення не мала, не вірила, що таке буває… Начебто ішла собі та йшла людина перевіреним, давно знайомим містком — і раптом дошки разскочилися в неї під ногами й вона звалилася в теплу воду, котра, як відомо, нічого спільного не має з сухим деревом містка…

Чому? Чому саме він?! Мені траплялося кокетувати з найдосвідченішими звабниками, найтоншими знавцями жіночої душі й тіла — і на догоду їм я старанно зображала те саме, що тепер найскандальнішим чином трапилося зі мною вперше…

Луар нічого не зрозумів. Він вирішив, що так і треба; десь там у глибинах свідомості в нього віддрукувалися мої ж дурнуваті слова про «все просто», «картоплю і шпинат». Від думки, що таке потаємне для мене дійство Луарові, можливо, здалося «шпинатом», мені хотілося гризти лікті.

Страждаючи, лютуючи, я ішла поруч із його стременом; нарешті він насупився і сказав, що тепер поїде швидко. До Каваррена неблизький шлях…

Отут я вперше подумала про холоди, які підступають, про вовків, про нічних грабіжників… І що, коли я бачу його востаннє?

— Прощавай, — сказав він. — Дякую… Гадаю, все буде, як ти сказала.

— Повертайся швидше, — сказала я, дивлячись на мідну зірочку, прикрасу вуздечки.

— Так, — сказав він і пришпорив коня. Міг би й не пришпорювати, — до Каваррена неблизький шлях… А запасного коня нема…

Я так і застигла стовпом посеред вулиці.

* * *

За неповний тиждень виснажливої гонки благородна тварина під Луаром вже ледве дихала; вона стала схожа на жалюгідну шкапу; постійно підганяючи та пришпорюючи, Луар вголос умовляв кобилу потерпіти — незабаром, незабаром уже відпочинок і скільки завгодно смачної їжі, сьогодні ввечері, ну ж бо…

Сонце схилилося до обрію раніше, ніж він очікував; нестерпно червоний захід обіцяв назавтра холод і вітер. У повній самоті Луар заглибився в ліс — і на перехресті двох вузьких доріг зустрівся з веселою кавалькадою.

Вершників було четверо; всі трішки напідпитку, і не марно вирушили в такий далекий світ, бо до того їх змусила подія — народження в місті Каваррені дитини, яка доводилася племінником усім чотирьом. Вони мандрували цілий день, як і Луар, розраховували потрапити в Каваррен ще до смерку; Луар застав новоспечених дядечків у той самий момент, коли один із них, сухорлявий і горлатий веселун, переконав інших довіритися йому та вирушити «коротким шляхом».

Луарові зраділи та покликали з собою; сонце сіло за обрій, відразу стало нестерпно холодно — однак розпашіле від вина товариство не сумувало, кваплячись слідом за сухорлявим проводирем. Луар їхав збоку: йому дуже сподобалася думка про коротший шлях. Що коротше, то краще.

Незабаром ліс перетворився на ріденький гайок, проводир радісно підняв руки — й четверо дядечків, а з ними й Луар, виїхали на берег широкої річки; лід матово поблискував під бузковим сутінковим небом. Мосту не було.