Слава ЗСУ!

Дядечки скупчилися над кручею; проводир плутано пояснював, що так вони зрізують половину шляху — до мосту, мовляв, ще не одна година їзди… Вершники спішилися, за вуздечку звели коней до води — і тут серед дядечків зчинилася сварка.

Лід здавався міцним біля берега та оманливо-цукровим на середині річки; хтось найсміливіший пройшов крижаним краєчком туди-сюди — й авторитетно заявив худорлявому веселунові, що той дурень і скотина, бо такий лід не витримає не те що вершника — пішохода. Який, гнила жабо, «короткий шлях» — зараз доведеться берегом пертися до мосту, а он уже смеркає, і замість святкової вечері потрапимо вовкам на обід…

Дядечки пересварились, а далі ще й побилися. Про Луара забули; не сходячи з сідла, він понуро дивився на темну смужку того, протилежного берега; йому здавалося, що впізнає місця. Там, далі, має бути пагорбок: якщо на нього зійти, видно вежі Каваррена…

Його знову охопило роздратування — як тоді в трактирі. Якісь дурні лайливі людці, смужка замерзлої води…

Там батько. Рукою дістати можна.

— Агов, хлопче!!

Кобилі не хотілося йти на лід — але породистим коням властива слухняність. Дзвякнули підкови, ковзнули; кінь дико заіржав, настільки ж дико закричав хтось із дядечків — а протилежний берег рвонувся й стрибками помчав назустріч Луарові.

Щось надсадно тріскотіло; Луар не бачив тріщин, які зміїлися на кризі, він пришпорював і гнав, кінь мчав уперед, бо відразу зрозумів, що в швидкості — порятунок. Далі тріск і гуркіт раптово обірвалися, посипався іній з якихось потривожених гілок, і Луар не озирнувся на річку, розбиту, як дзеркало.

Каваррен стало видно за півгодини.

* * *

У двері тихенько пошкреблися:

— Пані…

Вона з натугою відірвала щоку від стільниці. Останнім часом її раз у раз морив сон — часом у найневідповіднішій для цього позі; щойно їй снилася брудна собачка з уривком мотузки на шиї, треба було схопити за мотузку — але вузлик вислизав…

У щілину прочинених дверей боязко зазирнула покоївка Далла:

— Пані… Він… Поїхав…

Егерт поїхав, подумала Торія. Поїхав давно, багато років тому. Як шкода.

— Він… Пан Луар…

Торію пересмикнуло. Залишки сну відлетіли геть; вона рвучко скинула переповненою болем головою, спробувала пригадати: чи наказувала вона не вимовляти цього імені? Чи тільки збиралася наказати?

— Він… Узяв коня зі стайні, грошей із шухляди… Взяв дорожній плащ… І він, пані, поїхав до Каваррена…

Каваррен. Провесна. Юний Егерт — юний, безтурботний, жорстокий, як вода… Він справді був такий? Її Егерт?

— Він, пані, хоче зустрітися… З батьком хоче зустрітися…

Торію залила нова хвиля болю. Зустрітися з батьком…

Обличчя Фагірри. Пекучий жар. Дотики холодних долонь… Було? Не було? їй здавалося, що вона згадує — але то марення…

— Його батько… — промовила вона хрипко.

Вона хотіла сказати, що Луарового батька багато років тому поховали з кліщами в грудях, поховали за цвинтарною огорожею… Потім вона зрозуміла, що не варто завдавати пересохлій горлянці такої каторжної праці — вимовляти все це вголос…

— Гаразд, — сказала вона безбарвно.

Далла метушливо присіла, двері зачинилися.

* * *

Біля міських воріт його зупинили. Він назвав себе; за якийсь час ворота відчинилися, і два стражники шанобливо привітали Луара, адже Каваррен — рідне місто прославленої родини, хай же юний нащадок увійде…

Юний нащадок не пам’ятав, де серед хитросплетіння вуличок шукати дідівський дім; місто було занурене в пітьму, яку тільки ледь пробивало тьмяне світло вузьких вікон, та рідко розставлених ліхтарів, а ще — смолоскипів у руках патруля…

Патруль провів Луара до самих воріт. Високий дім Соллів сяяв вогнями, як іменинний пиріг.

Луар довго стояв на вулиці, а поруч переступала з ноги на ногу змучена кобила. Нечасті перехожі здивовано поглядали на непорушних людину й коня, що похропував у темряві; він намагався викликати в пам’яті картинку, придуману Танталь, яка спонукала до подорожі, — ось батько його сидить біля столу, впустив голову на руки; батько чекає, коли на порозі стане…

З дому глухо долинав багатоголосий гамір. Усі ці освітлені вікна, чужі голоси в Соллевім домі не в’язалися з вистражданою картинкою, тепер вона здавалася нісенітницею, в яку й повірити неможливо; Луар уперше з жахом подумав, що батька його нема в Каваррені, що в домі веселяться чужі незнайомі люди, а де батько — невідомо, й невідомо, чи живий він…

Йому схотілося заплакати — але очі залишалися сухими, хоча тут, у темряві, не було кого боятися чи соромитися. Насилу зрушили з місця закляклі ноги, він штовхнув ворота й увійшов.