Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Над парадовим входом темним полотнищем полоскався родовий прапор. Із прибудови вискочив хтось — здається, конюх; Луарові не довелося нічого пояснювати — багатостраждального коня повели, і при цьому завірили, що «пан Солль зачекався, усі вже зібралися». Лакей розчинив двері; Луар похитнувся, ступаючи в м’яке тепло, повне знайомих з дитинства запахів і вогких, розіп’ятих на вішаках плащів…

Слуга допоміг йому роздягтися, й на привітному обличчі в нього потроху проступили страх і замішання; Луар побачив себе у великому, до підлоги, дзеркалі — обвітрене лице, чорні запечені губи, гарячковий блиск збуджених очей; він побачив себе й зрозумів, чому зніяковів слуга.

У півмороку плавали язички свічок. Луар зійшов сходами, які пам’ятали перші кроки його батька та похорон його діда. У обличчя вдарив хмільний, незлагоджений гамір, Луарові схотілося назад — але він рухався слідом за слугою, і на мить йому здалося, що він фігурка в дзиґарях на вежі, що поспішає своїм жолобком услід за іншою фігуркою, тому не може ні відступити, ні зупинитися…

Він опинився у великій обідній залі; зі стін дивилися похмурі обличчя предків, у двох камінах скажено палахкотів вогонь, а просто від входу тягся неймовірно довгий стіл, оточений витрішкуватими очима, ефесами, масними губами, блискучими еполетами, червоними напруженими шиями, руками, які завзято жестикулювали, мундирами — кількома десятками незнайомих галасливих людей. Збіговисько пило та реготало, вихвалялося та сперечалося — далеко, в темному серпанку, десь ніби на краю свідомості, на чільному місці за столом сидів нерухомий, ніби виточений з кості чоловік. Сидів і дивився в скатертину.

По столі тяглася довга доріжка запалених свічок; вогники тріпотіли від безгучного сміху й безгучних слів. О Небо, розгублено подумав Луар. Навіщо все? Навіщо я прийшов… Де я? Навіщо?

Далі в голові немов лопнула перетинка і відразу туди полилися пронизливі голоси:

— …Та кому іншому розказуй — за старих часів! Он у мене вепри, так це ж грім небесний… Твоїх поросяток дюжину зіб’є…

— …І пам’ятати тут нема чого… Побачимо, як бої почнуться…

— …І тут він викочує діжку пороху…

— …Слава полку, честь полку, гордість полку…

Цієї миті батько здригнувся й підвів голову.

Гойднулися язички свічок.

Вони дивилися один одному в очі — через стіл, над головами гостей; усі Луарові надії на мить ожили, щоб відразу й згинути остаточно. Він ще ловив погляд чужої літньої людини, що сиділа на тому кінці столу — та біле, ніби кістяне батькове обличчя раптом виявилася поруч, заколихалися вогники в бронзових блюдечках свічника, і Луар відсахнувся, ніби очікуючи нового удару.

Батько дивився на нього тим поглядом, яким так лякала мати, — напружено вивчав, пронизував наскрізь, так, що хотілося затулити обличчя руками.

Він відступив, мало не збив слугу з тацею; зала нахилилася, наче зібралася прилягти на бік, і цієї самої миті Луара жорстко схопили за плече:

— Що з тобою?

Зашелестіла відсунута портьєра. Знову вдарило в обличчя тепле застояне повітря, ніби зі старої домашньої скрині; перед очима в Луара виникли вузькі мармурові щаблі з мідним пруттям поруччя, далі посмуговані тріщинами мостини, по тому глибокий, грузький, немов болото, ворсистий килим.

За спиною безгучно причинилися двері. Шум бенкету безнадійно віддалився — так віддаляється гуркіт прибою від потопельника, який спочив на темному й тихому дні.

Луар підвів голову; зі стін люто витріщалися породисті вепри, виткані та вишиті на стародавніх гобеленах. З портрета в масивній рамі дивилися двоє незнайомих облич — жінки та хлопчика.

Батько стояв у нього за спиною. Луар бачив нерухому тінь на ворсистому килимі; далі тінь укоротилася й розпливлася — батько переставив світильник.

Жалібно дзвякала шибка під ударами холодного вітру. Луар згадав свій шалений поспіх — і здивувався. Крижаний вітер у обличчя… Заїжджі двори… Ось він і приїхав. Ось.

Напевне, слід було озирнутися — але він стояв із опущеною головою, а перед очима невпинно мчала нав’язлива стрічка дороги, пучки сухої трави, голі стовбури, голі поля, нескінченні, ніби намальовані на боках розкрученого барабана…

— Як… мама? — запитали в нього з-за спини.

Луарові схотілося кричати. Замість цього він підійшов до м’якого крісла, скорчився, опустився на його краєчок.

— Вона… здорова?!

Луар сидів, плямуючи дорогий килим мокрими дорожніми чобітьми. Тепер він відчув, як гуде спина, як горить обвітрене до м’яса обличчя, як саднять чорні губи. Перед очима в нього безупинно стрибала дорога.

— Синку…

Попередня
-= 36 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!