Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

У голосі батька почулося щось таке, що змусило Луара вийти з болісного заціпеніння. Він знову підвів голову.

Батько стояв посеред кімнати, і ліва рука його мимоволі терла праву; Луарові чомусь здалося, що батькові хочеться стерти з долоні слід від дотику до його, синового плеча.

— Синку… — повторив батько глухо. Луарові примарилася похмура усмішка.

— Вона здорова, — сказав Луар. — Вона…

Він раптом побачив себе збоку, зовсім відстороненим холодним поглядом — чоловічок, скорчений на краєчку м’якого крісла; так само холодно, очужіло він слухав слова, які насилу зривалися з його ж таки запечених губів.

Батько мовчав. Очі його на блідому кістяному обличчі дедалі більшали, поки Луар не побачив у чорній зіниці власне відображення.

Тоді він замовк.

Батько випростався. Погойдуючись, як п’яний, пройшовся по кімнаті, зупинився перед столом, схилив голову до плеча й зосереджено застромив палець у вогник свічки.

— Торія, — промовив він пошепки. — Торія…

Полум’я облизувало його палець із двох боків, щоб потім зійтися в єдиний вогник і кинутися до стелі.

— Торія, — полум’я нерухомою червоною крапкою стояло в Егертових очах.

— Тату, — прошепотів Луар.

— Пробач її, — батько накрив свічку долонею, вогник тріснув і згас. — Ти пробачив?

Луар здивовано мовчав. Він не замислювався над тим, чи гідний він когось пробачати.

— Вона… Я винен… Їй… — батько тер долоні, розмазуючи кіптяву, — ще болячіше… Хоча важко уявити… але… Ніж мені.

— А мені? — здивувався Луар.

У великій обідній залі голосно завели незлагоджену пісню.

— Вибач, — видихнув батько. Луар дивився тепер у його широку спину, з-за плеча визирав кучерявий хлопчик із портрета. — Вибач. Але… Їй… Нестерпно бачити тебе. Ти… що не день… дедалі більше стаєш схожий на батька.

Застільна пісня перервалася молодецьким реготом. Під вікном хрипко протрубив ріжок, здалека озвався інший — патруль об’їжджав вулиці спокійного міста.

Кучерявий хлопчик з портрета посміхався лукаво й безтурботно.

— На кого? — тихо запитав Луар.

Егерт застогнав крізь зуби й озирнувся. Луар зустрівся з ним поглядом — і мимоволі сахнувся.

— На свого батька… На Фагірру, служителя ордену Лаша, який… катував твою матір.

Внизу важко ляснули двері. Гості так і не дочекалися господаря та роз’їжджалися, не жалкуючи про це; заіржав чийсь кінь, хтось вилаяв лакея, і знову сміх, п’яна похвальба…

Луар дивився, як розпростуються ворсинки килима на місці, де мить тому стояв Егерт Солль.

Він зрозумів відразу й відразу повірив. За плечима в нього вже були божевільні очі матері, холодна п’яна ніч і скажена гонка за надією, яка вислизала.

Ворсинки розрівнялися, як розрівнюється трава. Як зелена лука, де безліч бабок, де блукають унизу червоні з чорним жучки, де так приємно лежати на спині з розкинутими руками, дивитись у хмари…

…І він лежав на спині з розкинутими руками, а поруч, за стіною трави бавились його батьки. Зелене волоття стелилося, пригиналось до землі, щоб потім повільно розрівнятися.

Чорне волосся матері спліталося зі стеблами, з довгим гострим листям, із жовтими, як ґудзики, квітками; батько сміявся, ловив її зап’ястя, перекидав її в зелену суміш трав, і падаючи сам, сплітав зі стеблами вже своє, біляве, як у Луара, волосся…

Луар бездумно посміхався й дивився, як біля самого обличчя злітають по нескінченній невидимій спіралі два червоно-чорні, немов оксамитові метелики.

Батько й мати кружляли в щільній, майже відчутній хмарі; маленькому Луарові здавалося, що ця хмара пахне, що в неї дурманний запах пилку… Він лежав і дивився в блакитне небо, прикрашене схиленою стеблинкою та жовто-зеленою гусінню на її вершечку. Йому уявлялося, що гусінь — пряжка на небесній сукні…

А потім крізь стіну трав простяглися дві руки — одна тонка, біла, з прозорими ниточками жилок, інша тверда, дужа, засмагла; одна рука лягла Луарові на чоло, інша діловито почухала його за вухом.

Батько й мати, виявляється, тримали в зубах по травинці. Не кажучи ні слова, Луар зірвав пухнасту мітелочку й теж застромив до рота…

Хмара накрила і його теж. Начебто ковдрою…

Вони лежали в траві, і за подушку Луарові слугувало материне плече, а за ложе — батькова спина.

Нескінченна пісня коників і чиєсь порося, що заблукало на краю галявини…

І небо.

…Луар підвів очі. Замість хмар була висока склепінчаста стеля. На стелі знову лежали тіні — його та батька…

Батька. Світ невиліковний, світ схибився остаточно — і ствердився в цьому протиприродному стані.

Попередня
-= 37 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!