Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Щоб не схибнутися вслід за ним, Луар знову поглянув на себе збоку. І подумав, що добре було б умерти. Впасти обличчям у килим…

Але той самий відсторонений холодний розум підказав йому, що він не вмре. Від цього не вмирають.

— Як ти дізнався? — почув він власний мертвий голос. Голос збоку.

Його співрозмовник мовчав. До речі, подумав відсторонений Луар. Як мені його тепер кликати? Просто Егерт? Пан Егерт?

— Я схожий на нього? Так? Я схожий?

— Я винен, — глухо проказав той, хто був Луаровим батьком. — Але… Я бачити тебе не можу, хлопчику мій. Пробач, Денеку… Я не можу.

* * *

З настанням холодів ми перебралися на заїжджий двір — у кімнатки під самим дахом, де рипів просто під маленьким віконцем флюгер сусіднього будинку, стогнали розсохлі мостини й соковито перелаювалися покоївка з куховаркою. Місцевий конюх першого ж вечора поліз Гезині під спідницю; Флобастер відпровадив його на заднє подвір’я, і присутній при з’ясуванні стосунків Муха з задоволенням повідомив, що «тепер надовго».

Конюх справді надовго зник з наших очей, але конюх — це лише конюх.

Мені було тяжче. На мене накинув оком власник готелю.

Невисокий, сухоребрий, з гострими, як у коника, коліньми, лисуватий і хитроокий господар проігнорував принади пишногрудої Гезини; я дедалі частіше ловила на собі лукавий, гострий погляд його маленьких чорних очей. Флобастер спохмурнів, але поки мовчав; я знала, що ми винні хазяїнові, він поступився на півціни в сплаті за кімнати, отже, вважає, що має право чекати від нас подяки.

Я намагалася потрапляти йому на очі якомога рідше; ледь побачу тонку постать у кінці коридору, як згорблюся та починаю накульгувати. Дарма; розвідка в особі Мухи приносила найневтішніші відомості: він про мене запитував. Його цікавило, коли я йду та коли повертаюся, і двічі поспіль — нечувана річ! — він зволив подивитися спектаклі, які ми давали посеред великого брукованого подвір’я.

Сповнена чорних думок, я цілими днями невтомно блукала холодними вулицями.

Скільки днів знадобиться Луарові, щоб дістатися до Каваррена? За моїми розрахунками, розмова з паном Егертом уже відбулася… Якщо, звичайно, юнакові вдалося дістатися туди неушкодженим і якщо пан Егерт справді там…

Про інші можливості та ймовірності я намагалася не думати. Я блукала вулицями, довго крутилася біля міських воріт і жалкувала про єдине: ми не домовилися про зустріч. Як Луар мене знайде?! Якщо, звичайно, припустити, що йому схочеться мене шукати…

Власник заїжджого двору невдовзі зрозумів, що я зумисне його уникаю; якось ранком Флобастер покликав мене для бесіди й був при цьому темніший за хмару. Напередодні хазяїн із ним довго по-дружньому розмовляв; Флобастер скрипів зубами та відводив очі, коли сухо повідомив мені, що, перш ніж кривдити приємну й гідну людину, треба, принаймні, познайомитися з нею ближче.

У кімнаті на мене чекав подарунок — паперова троянда й тарілка пиріжків; Гезина з безневинним виглядом повідомила, що зо два пиріжки вона вже з’їла — я ж не ображуся?

Я покрутила в пальцях паперову троянду. З гущавини шорстких, ніби накрохмалених пелюстків гидко тхнуло ароматичною олією; Гезина закотила очі.

…Хазяїн сидів у глибокому кріслі посеред обідньої зали; повз нього не могла прослизнути й миша — якби, звичайно, на думку їй спало вийти парадовими дверима. На щастя, крізь мереживне поруччя кручених сходів я вчасно розгледіла маленьку тінь — а тому зійшла назад і, не слухаючи протестів враженої Гезини, вилізла крізь вікно на сусідній дах.

Чорний кіт, який вдихав аромати з кухонного димаря, подивився на мене, як на божевільну. Я незграбно спустилася на землю, дивом не поламала при цьому руки-ноги, щільніше загорнулася в плащ і рушила світ за очі.

Над містом звивалися вибагливі дими; я змерзла і зайшла до якоїсь крамниці та довго прицінювалась до витончених коминкових щипців. Нарешті крамар поступився та погодився на мою ціну; я розчаровано зітхнула, знизала плечима та вийшла геть.

Проглянуло кволеньке сонечко; по замерзлій бруківці лунко цокали копита. З кінських ніздрів валувала пара. Я ішла та думала про Флобастера.

Він врятував мене з катівні, що її іменували притулком для збіднілих дівиць шляхетного стану — врятував цілком безкорисливо, він же тоді не знав, що, коли я вийду на поміст, то принесу чималий дохід йому і трупі! Він ніколи ні до чого мене не примушував, завжди дозволяв залишатися собою, навіть на ту єдину божевільну ніч я погодилася сама, з цікавості… Його єдиного не одурили мої надсадні стогони — він поцінував мою акторську майстерність, та й годі. Він знав філософію «картоплі» та «шпинату»; він бачив мене наскрізь, він знав про мене все — до того самого моменту, як у житті моєму з’явився Луар Солль.

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!