Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Навряд чи Флобастер стане мною торгувати. Нас багато чого пов’язує… І все-таки йому не варто було давати надію власникові готелю. Я ж розумію, він йому дав надію… Навіщо?!

Я сповільнила крок, і в очах моїх захололи сльози. Замість того, щоб заступитися… Через гроші? Через цю трикляту знижку?

Мені здалося, що мене зрадили. На бруківці застигли перетворені на лід помиї; я не підводила голови й тому спершу побачила лише високі дорожні чоботи.

Потім ніби щось штовхнуло мене в потилицю, я підвела червоні очі — просто переді мною неквапно йшов Луар Солль, і обвітрене обличчя його було незворушне, як у людини, котра здійснює щоденну обридлу прогулянку.

— Луаре!!!

Він озирнувся — без подиву, начебто його раз у раз гукають на вулиці. Брови над запалими очима ледь ворухнулися:

— А… Танталь…

Я ладна була заприсягтися, що він насилу згадав моє ім’я.

Втім, тої миті мені було не до гордощів; я ледве стрималася, щоб не схопити його за рукав:

— Здрастуй…

Він кивнув у відповідь. Здавалося, він постійно складає та ділить подумки багатозначні числа.

Ми пішли поруч; він очевидячки не збирався підлаштовувати свій широкий крок до мого, й мені доводилося майже бігти.

— Луаре…

Він трохи повернув голову, і в кутиках його рота мені привиділася подоба усмішки. Дивно, але горло моє стиснулося від єдиної думки, що добре було б торкнутися його та піти з ним і жити в одному домі, й вічно спати в одному ліжку… Чому — не можна?

Він відвернувся. Ні, це була не посмішка — просто губи стягло запеченою шкіркою.

— Луаре… Ти…

Треба було запитати, чи був він у Каваррені й чи говорив із батьком, але слова не йшли з язика. Не можна так навпростець запитувати… Він же розуміє, чого я чекаю, якої відповіді…

Він не розумів. Він жив у своєму світі, відділеному від мене прозорою стіною — від мене й від тієї ночі у візку, в полотняному будиночку, на осінньому вітрі…

На мить я похолола від марновірного жаху — а чи ж Луар це? Чи не примара загиблого на великій дорозі хлопчика, така вже доросла, байдужа примара?

— Вибач, — озвався він так само очужіло. — Я не про те.

Я так здивувалася, що на мить навіть відстала:

— Не до… не про що?

— Потім, Танталь.

Він пішов швидше; це було все одно, що наказ іти геть. Сама не розуміючи, що роблю, я бігла поруч, ніби на прив’язі; нарешті зупинилася й гукнула йому в спину:

— «Смоляний бичок»! Постоялий двір «Смоляний бичок»!

Він не озирнувся.

Якийсь час я висіла між небом і землею, вибираючи, чи вдаритися в плач, чи віддатися на знак помсти хазяїнові заїзду, чи ще щось вчинити; Луарова постать маячіла попереду, він ішов усе далі й далі — я стисла зуби й вирішила відкласти істерику на потім.

Він вочевидь не блукав без діла — він ішов до якоїсь добре відомої йому мети; його ноги були майже вдвічі довші за мої — зате я володіла впертістю, яка Луарові й не снилася.

Я пішла слідом. Куди й подівся холод; спина моя змокла, щоки мої пашіли, з рота рівномірно виривалася пара — хто мене не знав, певне, вирішив би, що перед ним перетворений на дівчину вогнедишний дракон. Я не відривала погляду від Луарової спини й водночас мусила дивитися під ноги, щоб не послизнутися на замерзлих нечистотах; волочачи за собою захеканий, спітнілий хвіст, Луар дійшов до міських воріт, звернув з широкої дороги та рушив уздовж стіни.

Ніколи раніше я не бувала тут. Під стіною звивалася стежинка, вузька, але впевнена й добре втоптана; незабаром попереду з’явилася якась подоба залізної огорожі, і я зрозуміла, що потрапила на цвинтар.

Луар зупинився, оглядаючись; я згадала про те, що треба сховатися, прослизнула за виступ міської стіни. Втім, Луар все одно мене не помітив би — йому було «не до того».

З похилого будиночка виповз сторож; ще віддаля Луар подзвякав йому гаманцем із монетами, і очиці дідка враз помолодшали.

— Я шукаю могилу, — сказав Луар.

Я насторожилася.

Дідок уклонився до землі:

— Аякже… На те й приставлені… Кого шукаєте, юначе?

— Батька, — кинув Луар.

Я втислася в стіну щокою. Егерт… О Небо, Егерт… Що ж це, о Небо, що з ним сталося… За що…

— О, — протягнув дідок з повагою. — Ви нетутешній, знацця… Кликали вашого панотця як?

Я охопила плечі руками. Бідолашний Луар… Тепер усе зрозуміло. Ці порожні запалі очі…

Гойдалося на вітрі поплутане вербове гілля — цілі ковтуни голих жовтих гілочок. З-під тонкого шару снігу пробивалася бура, ніби зваляна вовна, трава.

— Е-е… — знову протяг дідок. — Кликали як… Вашого панотця…

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!