Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Фарс добігав кінця — у дірочку натягнутої на п’яльця тканини я розгледіла нарешті свого Пана Блондина.

О Небо, він не реготав! Він іржав, як племінний жеребець. Обличчя його втратило аристократичну блідість, зробилося червоним, як помідор. Він реготав, дивлячись на Флобастера і його роги; і як же мені схотілося вискочити наперед і закричати на всю площу: я, я придумала цей трюк! Ви смієтеся з того що придумала, я, я, я!!!

Звичайно, я нікуди не вискочила. Муха виповз із-за п’яльців рачки, в перекошеному корсеті, в ледь защібнутій сукні; «чоловік» стурбовано припустив, що ми вишивали, не покладаючи рук. Юрба плескала в долоні.

Ми розкланювалися тричі підряд. Присідаючи в зовсім недоречному тут реверансі, я в паніці нишпорила очима по юрбі: загубила, загубила!!!

За хвилину він виявився під самим помостом. Мене мов окропом облили; і Флобастер, і Муха давно зникли за лаштунками — я розкланювалася, як заведена лялька, поки мій Пан Блондин не поманив мене пальцем.

У кулак до мене незбагненним чином потрапила тепла золота монетка. Його губи рухалися, він звертався до мене — до мене! — а я не чула слів.

Чудова мить тривала доти, поки безжальна рука Флобастера не потягла мене за пелену…

Я носилася із золотою монеткою півдня; вирішено було, що вона стане моїм талісманом на все життя. Однак уже назавтра здоровий глузд узяв гору над романтичним поривом, і талісман обернувся спочатку на жменьку срібних монеток, а вже згодом на капелюшок із бантом, сукню на шнурівці та святкову трапезу для всього нашого товариства.

* * *

Важкий обідній стіл, оточений зграйкою переляканих стільців, забився в кут і звідтіля спостерігав за двобоєм.

Луар нападав, стелився в довгих випадах, всією запальною душею спрямовуючись услід за кінчиком затупленої шпаги. Його супротивник майже не сходив з місця — Луар налітав на нього з різних боків, як вороння на кам’яну вежу.

Стурбована гамором, у двері обережно зазирнула куховарка; Луарів супротивник побачив її, відчув натхнення і, продовжуючи парирувати й ухилятися, поцікавився щодо сніданку. Куховарка поквапливо закивала, пробурмотіла кілька апетитних назв і вислизнула.

— Ноги, ноги, ноги! — кричав Луарів супротивник, звертаючись цього разу вже до нього. — Не рухаєшся, ну!

Луар потроїв темп. Гарячий піт стікав йому за комір.

Супротивник відступив на крок і опустив шпагу:

— Перепочинемо.

— Я не стомився! — образився захеканий Луар.

— Все одно перепочинемо… Я перепочину.

— Тобі не треба.

— Ах, так?!

Шпаги знову схрестилися, цього разу Луар виявився в обороні; розсікаючи повітря, на нього насувалася розмазана в русі криця. Він відбив кілька ударів і просто злякався — як у дитинстві, коли батько йшов на нього, зображаючи ведмедя. Він знав, що це тато, а не ведмідь — і все одно вірив у гру, бачив перед собою лісового звіра та кричав від ляку…

Затуплене вістря зупинилося в Луара перед обличчям; супротивник відразу відступив, готуючи нову атаку, і все повторилося спочатку — кілька панічних блоків з боку Луара, залізне віяло перед його носом, вістря, що ефектно завмерло навпроти його грудей.

Луарів супротивник ковзав по дощаній підлозі, як водомірка по гладіні озера; будь-який його рух був широким і ощадливим водночас. Луар замилувався ним, і вже не боронячись, прийняв несильний укол в бік.

— Уважніше! — дорікнув супротивник. — Я вже накидав тут купу трупів… Ну-бо!

Луар посміхнувся і впустив шпагу на підлогу. Його супротивник на мить завмер, потім обережно опустив свою зброю:

— Знову?

— Усе це марно, — Луар зітхнув.

— Здаєшся?

— Не здаюся… Бачити не бажаю цю шпагу, — напад роздратування виявився несподіваним для нього самого. Луар відразу засоромився, відвернувся й відійшов до столу.

— На кого ти гніваєшся? — запитали в нього за спиною. — На мене?

— На себе, — зізнався Луар і знову зітхнув. — Я… Так… Ну, дарма. Чи варто витрачати… Я однаково не буду… як ти, — він над силу посміхнувся.

— Ну от і весняний день, — поруч з розмаху ляпнули на стіл шкіряні рукавички, й Луар відчув важкі руки на своїх плечах. — Сонечко-дощик-буревійчик-грозонька-сонечко… Ти сьогодні дуже добре працював, малий.

— Це дивлячись із чим порівнювати, — Луар на мить доторкнувся щокою до гарячої твердої долоні. — Якщо з п’яною молодицею… Та ще й тяжкою…

— Так. П’яна молодиця, ще й тяжка, — його співрозмовник стурбовано гмикнув. — Мда-а… Бери-но свою нещасну зброю та закріпимо зараз одну штуку…

Вони повторили кілька комбінацій підряд, коли двері їдальні розчинилися й на порозі постала темноока поважна жінка. Луарів супротивник відразу опустив шпагу, даючи зрозуміти, що урок скінчено, тому що — і Луар знав це давно — його батько ніколи не фехтує в присутності матері. Ніколи. Наче йому зброя руки палить.

Попередня
-= 6 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!