Слава ЗСУ!

Мага грав Фантін — наш вічний лиходій. Він як ніхто вмів страшно супитися, кривити рота й лиховісно розтягувати слова; якщо по правді, то більше він анічогісінько й не вмів. Він був добросердний та дурний, наш Фантін. На таких воду возять.

Баріан і Гезина співали дуетом — Гезина мала тонкий, срібний голосок, від якого божеволіли не тільки купці на ярмарках, але навіть знатні добродії… Щоправда, Гезина поцілунку не дарувала без «ревної любові». За моєї пам’яті таких «любовей» було шість чи сім.

Спектакль ішов собі потихеньку; ближче до фіналу публіка занудилася. Трішки зарадила лихові сцена перетворення — Муха щосили бив у мідний таз, Флобастер трусив шматком жерсті, а Баріан корчився в клубах диму (це я підпалила під помостом сніп мокрої соломи). І все одно до фіналу юрба перед нашою сценою помітно порідшала.

Жителі півдня вискаляли свої білі зуби. Треба було виправляти становище.

Муха швиденько оббіг публіку з тарілкою — менше половини — й відразу оголосив «Фарс про рогатого чоловіка». До наших глядачів додалося ще кілька зацікавлених городян — отут-то я й побачила Пана Блондина.

Це було немислимо. Його голова підносилася над юрбою — таким собі м’ячиком на гребеш хвилі. Він був блакитноокий до непристойності — з будь-якої відстані очі його сяяли, ніби дві крижинки, підсвічені сонцем. Він був не те щоб молодий, але й старим назвати язик не повертався. Я в житті не зустрічала настільки шляхетних осіб; він був як ожила статуя, як бронзовий пам’ятник великому воїнові. Тепер цей пам’ятник поглядав у наш бік, роздумуючи, видимо, йти чи залишитися.

Пане Блондин, не йдіть!!!

Я ледве дочекалася, поки Флобастер, озброєний причандаллям канцеляриста, скінчить свій монолог — він, бачся, суворий чоловік, і дружина його — світоч чесноти.

Він ще договорював останні слова, коли на сцену вилетіла я — з накладними грудьми та відстовбурченим озаддям. Вилетіла, як горошина з трубки шибеника; на всій площі для мене існував зараз єдиний глядач.

Ах, я вірна жіночка, така доброчесна, така добропорядна, може, любий чоловік дозволить мені повишивати гладдю удвох з подружкою?

Подружка випливла з-за лаштунків, погойдуючись на тонких підборах. На світ з’явилися п’яльця завбільшки як обідній стіл; по мірі того, як я ніжно наспівувала: «Ах, подруженько, який складний стібок, який чудовий малюнок», з подруженьки поступово злітали капелюшок, черевички, вуалька, сукня, корсет…

Муха залишився в самих штанях. Спереду їх відстовбурчувала величезна товста морквина; ми по-змовницьки перезирнулися та заслонились натягнутим на п’яльця простирадлом і від «чоловіка», й від публіки.

Цю сцену можна грати нескінченно.

Ми з Мухою вперлися одне одному в лоби, стогнали й волали, хрипко дихали та виписували стегнами кривулі; я раз у раз виставляла ногу, оголену по коліно, а Муха ритмічно прочавлював натягнуту тканину своїм худим задом. Ми зображали пристрасть, як могли; чорні очі Мухи горіли дедалі палкіше, на верхній губі його виступали крапельки поту — підозрюю, що тієї миті він мав би успіх і без морквини…

А Флобастер тим часом промовляв монолог, і в голосі його звучало таке щире, таке невдаване самовдоволення, що публіка з ніг падала від надривного реготу.

Флобастер, здіймаючи руки, декламував:

— О часи! О розпуста! О лихо!
Розтлінний вплив усюди…
Хай псом на ланцюзі я буду,
Але розпусти погляд хай ніколи
Ні мужа, ні жони шляхетних не торкнеться…

За ним тихенько розсунулася завіса; невидимий публіці Баріан засів у «чоловіка» за спиною — і, на подив глядача, над тім’ям Флобастера звелися спершу гострі кінчики, далі перше розгалуження — й нарешті величезні гіллясті роги!

Юрба гримнула реготом, мало не надриваючи пупи. Роги росли дедалі вище, поки не закріпилися нарешті особливим чином у Флобастера на потилиці. Баріан вислизнув за завісу.

Флобастер підняв палець:

— А чи не піти до милої, чи не глянути
Як у товаристві найдостойнішої подруги
Моя дружина гладдю вишиває;
Так голуб білосніжний пробуває
В обіймах цноти.
Пташина безневинна, пухнастий ніжний кролик…

Цим «кроликом» він зовсім доконав публіку.

— Піди! — закричав хтось із юрби. — Піди подивися, ти, роззяво, на свого кролика!!!

Флобастер скептично стис губи й показав на свої рахунки:

— Труди… Труди не дозволяють мені відволіктися на хвилину…

Обличчя його під гіллястою короною було сповнене такої гідності, такої зворушливої зосередженості, що навіть я, котра бачила все це двісті разів, не втрималася й пирхнула. Ні, Флобастер, звісно, свавільний тиран і скупий до нестями — але він великий актор. Просто великий, і за це йому можна пробачити що завгодно…