Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Луар. — Ти думаєш, що я… повинен зробити так, як хоче мама? Стати студентом?

Батько замислено покрутив у пальцях строкату ганчірочку. Посміхнувся:

— Знаєш, учора я дивився виставу мандрівної трупи… Такий кумедний фарс. І що цікаво — він точнісінько повторює пригоду, яку сам я пережив у місті Каваррені багато років тому… Ще до знайомства з мамою.

Луар насторожився. За все своє життя йому лише двічі траплялося побувати в батькових рідних краях — невиразно пам’ятав гарненьке містечко на березі річки, величезний будинок з гербом на воротях, жовтавого дідка в тісній труні — свого діда… Мати не була в Каваррені жодного разу, принаймні Луар цього не пригадував; батько ніколи в її присутності не говорив про своє каварренське життя — а ось Луарові розповідав, смачно і з задоволенням, і про породистих бійцівських вепрів, і про високих тонконогих коней, і про славетний полк гуардів, паради та патрулі, полювання й іноді — дуелі… Тоді Луар заздрив батькові — і зайвий раз усвідомлював, що такого життя йому не прожити ніколи.

Луар зітхнув. Батько стежив за ним, накручуючи шапочку на палець.

Назустріч їм трапилася зграйка студентів; хтось перший помітив полковника Солля, відбулося складне перештовхування ліктями — і вчені юнаки привітали Луарового батька з незвичайною для цих шибайголів шанобливістю. Чорні шапочки в їхніх руках торкнулися китичками бруківки; Солль кивнув у відповідь — студенти засяяли посмішками, вочевидь ощасливлені. Луара вони, як водиться, не помітили — втім, він і не надто засмутився.

Він любив мовчки йти поруч із батьком. Скільки себе пам’ятав — спочатку тримався за руку, й голова його ледь сягала батькового пояса; в один батьків крок тоді вкладалось кілька Луарових. Навіть тепер йому доводилося крокувати частіше, щоб підлаштуватися до кроку свого чудового супутника, — і все одно він любив іти поруч, мовчати і всмоктувати щиру й глибоку повагу, яку виявляли його батькові такі різні люди…

Батько й син поминули будинок суду, перед яким підносилася кругла чорна тумба, а на ній теліпався іграшковий повішельник на іграшковій поперечині. Луар за давньою звичкою ковзнув по ньому байдужим поглядом. Поруч височіла глухо замкнена вежа — її називали «Вежею Лаша», і траплялося, що на поїдених часом стінах виникали написані вуглиною прокльони. Луар так і не знав до пуття — люди їх пишуть, чи вони самі проступають; за Вежею закріпилася найгірша слава, і знудьговані стражники відганяли цікавих від цих міцно замкнених, та ще й закладених цеглою воріт.

Зараз двоє червоно-білих стражів порядку нерішуче відштовхували ратищами розхристаного, брудного, обчіпляного лахміттям старця; Луар відчув, як напружився батько поруч із ним. Старий був міським божевільним; він то зникав надовго, то знову з’являвся в місті, тинявся вулицями, вигукуючи невиразні благання та збираючи за собою цілий ескорт із жорстокосердих дітлахів; тепер він накинув на голову рештки старого каптура і щось втлумачував стражникам, а ті вискаляли зуби та штовхали його з дедалі більшою злістю — ратищами в живіт…

— Лаш-ашша! — тонко вигукнув старий.

Луар зустрівся поглядом із батьком і здригнувся. Це був чужий, свинцевий погляд, якого юнак ніколи раніше не бачив у його очах…

Або майже ніколи.

Стражники на мить дали старому спокій, щоб поквапливо привітати пана полковника; Луарів батько відповів, не стишуючи кроку. Незабаром старий і стражники лишилися позаду.

Весь наступний за площею квартал Луар ішов, не підводячи голови. Начебто в келиху солодкого вина виявився раптом риб’ячий жир — його вразила не стільки неприємна зустріч, скільки болісна реакція батька; нервовий і недовірливий, він прийняв той свинцевий погляд мало не на свій рахунок. Батько мовчки й винувато поклав руку йому на плече.

Луар знав, чому сам вигляд божевільного старого здатен викликати в батька роздратування й навіть розлютити його. Егерта Солля пов’язувала з нині забороненим Орденом Лаша давня трагедія; Луар здогадувався, що батькові важко щоразу навіть дивитися на забуту Вежу, що, якби його воля, він давно б жив у Каваррені — але мама не може без Університету, без кабінету свого батька, Луарового діда, котрого звали Луаяном, мага, на честь якого, власне, Луар і отримав своє ім’я…

І ще — мама не любить Каваррена.

Луар зітхнув і, виявляючи батькові свою солідарність, тихенько потис його лікоть.

…Йому було років дванадцять, коли, жадаючи забав, заохочений прикладом інших дітлахів, він пожбурив у старого каменем. Нещасний випадок скерував його руку — камінь поцілив бідоласі в обличчя та розсік брову. Старець скрикнув і ледве встояв на ногах; на хламиду йому закапала кров.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!