Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Далі Муха викотився з-за п’яльців у перекошеному корсеті та зсунутій спідниці; я напружилася, тому що дівчисько випурхнуло слідом, і тепер був його текст…

Вона пам’ятала свої слова. Вона навіть була талановита — тим учнівським талантом, який спершу треба розгледіти, а вже потім він розів’ється. Вона рухалася, як дерев’яна лялька, але всі ці гострі лікті-плечі-коліна — недолік підлітка. Уже за рік-півтора…

Муха зіскочив з помосту з тарілочкою для грошей. Не помічаючи його, я дивилася на сцену, з якої розкланювалися Флобастер і та, що посіла моє місце; тарілка виявилася перед моїм обличчям, я, спохопилась, відсахнулася — і зустрілась поглядом із круглими, чорними, враженими Мушиними очима.

Геть.

Хтось обурено закричав, хтось сахнувся з дороги, хтось брудно вилаявся та штовхнув мене в спину — я розметала тих, хто заступав дорогу, вирвалася з юрби, судомно стискаючи вузлик і ковтаючи сльози.

Марно я дурила себе. Не треба було вірити… Це ж не дорога, де можна, якщо впустиш рукавичку, потім повернувся по неї. Нічого не можна виправити. Нічого вже не повернеш…

— Дівчинко…

Хтось поклав мені руку на плече. Я обурено скинулася — хлопець, білявий, збентежений сільський хлопець злякано відсахнувся:

— Ти… Ти чого, не плач… Ти, може, їсти хочеш?

Щасливий хлопець — і нещасний водночас. Він думав, що люди плачуть тільки від голоду.

Звали його Міхаром. Він привіз на ярмарок п’ять мішків борошна, але продав тільки два; у нього був віз та запряжена в нього меланхолійна шкапа, і нам було по дорозі. Чи варто говорити, що такий щиросердний парубійко на возі — куди кращий супутник, аніж дивний старий зі шпагою та незрозумілими словесами?

За півгодини я сиділа в соломі, прихилившись спиною до одного з непроданих мішків, слухала, як риплять колеса, гудуть мої стомлені ноги та статечно міркує Міхар.

Міркував він про те та про се — а найбільше про майбутнє одруження. Хлопець він гарний і небідний, єдиний син у родині, інші всі дівки… І час настав — восени неодмінно треба женитися, та тільки нареченої він ще не нагледів, а ті, що їх пропонує мамця, хоча й багаті, однак прісні для серця. Він, Міхар, може собі дозволити взяти без приданого — він-бо один син у родині, інші дівки…

Я дивилася в післяполудневе небо та кволо думала, що це, напевне, доля. Немає мені місця ніде — хіба що на Міхаровому весіллі… Тільки що означали ті слова — «Ти його не зупиниш… Але спробуй»…

— А розбійників ти не боїшся? — запитала я, коли поля скінчились і над головою захиталося гілля.

Міхар зітхнув:

— Це звісно… Сова круто бере… Ну що ж, віддам мішок один… Один мішок я, вважай, так і тримаю — для розбишак… Начебто плата…

Під серцем у мене неприємно дряпнуло. Я випросталася:

— А якщо вони всі мішки схочуть собі забрати?

Міхар здивовано на мене витріщився:

— Та чого ти… Якто — всі… Що ж вони… Так же не можна — всі… Так не буває… Завжди були розбійнички — так по одному мішку, по поросяті там чи по діжці… А все — так не буває…

Я знову прихилилася спиною до мішка, знесилено заплющила очі. Переді мною відразу постав довготелесий байдужий старий при шпазі: «Ти його не зупиниш… Але спробуй»…

Не зупиниш — кого? Або все це — марення і я шукаю загадку на порожньому місці, або…

Гаразд. Нехай він — Блукач. Тоді цей проклятий Амулет Віщуна зберігався в нього, а тепер він у Луара… Тоді він, Блукач, віддав медальйон з доброї волі. Я не можу уявити Луара, який з боєм віднімає Амулет у цього страшнуватого старця, що володіє закляттями… Який проте — не маг. Який не маг — але впізнає мене при зустрічі на дорозі. Який говорить мені, що треба зупинити… Луара?!

«Отут ти помиляєшся… Все найстрашніше трапляється, коли людей щонайменше двоє»…

Луар… Закинуте на подушці обличчя. Він не вдавав цього, це не було вибриком, примхою, грою чи звичкою — він був ніжний зі мною. По-справжньому. Як із коханою людиною…

«…Але спробуй. Спробуй. Спробуй»…

Свист обухом ударив по вухах. Кінь сіпнувся, я підхопилася, за мить змокла, як миша. Міхар поблід, натяг поводи; з-за стовбурів неквапом вибралися на дорогу п’ятеро чоловіків у зумисне розкошланих, хутром назовні, безрукавках:

— Що везеш, шмаркачу? Коням не важко?

— Беріть, хлопці, — пробурмотів Міхар, підштовхуючи з воза крайній мішок. — Беріть, чого там… По-сусідськи…

Я мовчала, притискаючи вузлик до грудей. Обличчя «хлопців» здавалися водночас звичайними та до відрази самовпевненими, як у Хаара. Грабіж був для них не стільки засобом збагачення, скільки миттю відчуття влади. Гарні хлопці.

Попередня
-= 86 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!