Слава ЗСУ!

— Бачу, — прошипів різник, налягаючи на бурий від засохлої крові прилавок. — Бачу, що не дочка… Тільки я тебе не кликав, шмаркачу. І нема чого мене залякувати — можеш хоч на весь квартал репетувати… Вийди та закричи: старий Ков — служитель Лаша! Кричи, й так усі знають… Хоч посиній, мені не соромно! — він сплюнув на підлогу. — Орден був… стовпом! А став би… троном! Він став би… Якби не цей мерзотник, твій батько. Він… баламут і зрадник. Йому схотілося… влади! Він хотів… як продажну дівку! Владу! А святиня… Йому — тьфу! — він знову плюнув, патетично та злостиво. — Чого ти хочеш? Він… треба було тоді… Та до кінця ж! До кінця вбивати, як треба, а він… Тварюка, вчитель фехтування… Я б сам… А потім що? Потім край, і репетуй хоч на все місто… Мені начхати! — і він плюнув утретє.

— До нього підсилали… убивць? — Луар подався вперед, не відриваючи погляду він налитих кров’ю очей різника. Той важко дихав:

— Убивць… Убивці вбили б… Треба було… Вчитель фехтування, щоб він здох…

— Хто підсилав? — Луар не вірив своїм вухам. — Магістр?

Різник здригнувся, знову загарчав і згріб його за комір:

— Забирайся. Щоб духу твого… Мені не страшно. Нехай хоч сам… з могили підніметься — мені не страшно! Скажу йому… Через нього! Все це через нього! Орден занепав з його провини!

— Навіщо могильник розкопували? — пошепки запитав Луар, вкрадливо заглядаючи в нависле над ним обличчя. — Навіщо Мор закликали, скажеш?

Різник відкинув його. У очах його вперше промайнуло щось схоже на страх:

— Ти… Бестія. Вилупок. Іди, благаю.

— Хто медальйон шукав? — Луар посміхнувся майже лагідно. — Хто з двох — Фагірра, чи все-таки Магістр?

Різник відвернувся. До Луара долинуло приглушене:

— Не знаю… Нічого… Не до мене… Хочеш запитувати — іди к… до Сови. Тепер його так звуть… Служитель Тфім. Розбійник такий, Сова… А я не знаю…

Він озирнувся знову, і Луар з подивом побачив на очах його злі сльози:

— Якби не Фагірра… То я б зараз… Хіба м’ясо… Хіба… Тварю-юка!

Луар знизав плечима і вийшов. Теляча голова дивилася йому вслід — третій мовчазний співрозмовник.

* * *

Ярмарок видався кволий і малолюдний; продавали здебільшого лопати й ночви, реміння та упряж, цуценят, обстругані дошки — все це мене нітрохи не цікавило. У продуктових рядах я купила шматок старого сала та окраєць хліба й витратила всі зароблені «пшаканням» грошики. Їжа від Соллевих кухарів скінчилася напередодні, а тому я не шукала затишної місцинки — а просто так, на ходу, встромила зуби спочатку в хліб, а потім і в сало.

І саме тут крізь гомін юрби до мене й долинуло: «О часи… О розпуста… О лихо… Згубний вплив усюди… Хай ланцюговим псом я буду, але зіпсутий погляд хай ніколи…»

Ноги мої приросли до землі, а шматок хліба застряг у гордянці, змусив натужно, з хрипом, задихати. Я впізнала й голос. Ніяка інша трупа не грала «Фарс про рогатого чоловіка» у віршах, і ніякому іншому акторові не повторити цих оксамитових нот, цієї святої впевненості в цноті своєї блудливої жінки…

Мені схотілося повернутися та щодуху втікати, я так і зробила, але за десяток кроків зупинилася. Тільки подивитися, здаля, крадькома, а потім піти. Мене не помітять…

Я брехала собі. Я сама від себе приховувала раптово народжену надію: та невже Флобастерове серце не здригнеться, якщо я впаду перед ним навколішки? Невже Баріан не заступиться? Невже Муха не підтримає?

Я прискорила крок у напрямку маленької площі, куди потроху стікалася юрба, — і вже на ходу мене обпалила думка: таж це мій фарс! Хто ж грає жіночку, невже Гезина?!

І тоді голос Флобастера змінився незнайомим, дзвінким, тонким, як волос, голоском: «Ах, подруженько, який складний візерунок, який чудовий малюнок!»

Я спіткнулася. Потім ще раз. Ця думка, така проста й природна, жодного разу не спадала мені. Я була свято впевнена, що вони бідують і ледь перебиваються без мене… І потай чекають, коли я повернуся…

Слід було повернутися й піти — але юрба вже винесла мене на площу, де стояли три візки — один відкритий і два з бортами. Над сценою колихалося накриття.

Флобастер постарівся — я відразу побачила, що він постарівся, — але тримався, як і раніше, впевнено, як і раніше, блискуче грав, юрба хапалася за животи, хоча він не корчив дурнуватих пик, як Хаарові актори, — він просто міркував про тяжкі часи та вірність своєї дружини, міркував зі зворушливою серйозністю, і обличчя його залишалося строгим, навіть патетичним: «А чи не піти до любої, чи не глянути… Як у товаристві найдостойнішої подруги моя дружина гладдю вишиває…»

А за п’яльцями, величезними, як обідній стіл, вовтузилися двоє — Муха, що встиг витягтися вгору за ці місяці, й дівчисько років п’ятнадцяти, веснянкувате, блакитнооке, з носом-ґудзичком і копицею жорсткого рудого волосся. Дівчисько старалося щосили — я стояла в юрбі, що надривно реготала, і була єдиною глядачкою, котра не сміялася.