Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Потім він про щось запитав — що це запитання, я зрозуміла з інтонації, але через шум у вухах не розібрала ні слова. Він не дочекався відповіді, озирнувся до мене — й відразу зупинився, міряючи не здивованим, ні — швидше стомленим поглядом.

У горлянці в мене давно вже пересохло, і тому я спромоглася тільки на жалібну посмішку.

— От і я не знаю, — сказав він, зітхнув і випустив мою руку. Відійшов до узбіччя та сів на сірий, до половини врослий у землю камінь.

Натруджені ноги мої тремтіли; насилу переступаючи, я теж відійшла до узбіччя, сіла трохи віддалік — на свій дорожній вузлик.

— Ти навряд чи його зупиниш, — сказав він так само відсторонено. — Але спробувати варто.

По спині моїй ніби мокра гадюка проповзла. Я скинула на нього оком — і зустрілася з байдужим поглядом прозорих крижин.

— Я не вирішив… — провадив він повільно. — Ти — інша справа… Спробуй.

Ясно-жовтий метелик, що з’явився казна-звідки, покружляв над його гострим коліном і сів на ефес шпаги. Ніби не помічаючи мене, він дивився в небо, й ніздрі його роздувалися та тріпотіли:

— А я не ходжу з попутниками… І мене ніхто не гукне. Навіщо ім’я, коли нема кому кликати…

Він дочекався, поки метелик забереться геть, легко підвівся та рушив далі; я сиділа на своєму вузлику й ошелешено дивився йому вслід.

* * *

Він перестав дивуватися своїй удачі. Втім, а чи ж сама тільки удача дозволила йому знайти в занедбаній Вежі єдино потрібну йому кімнату та зовсім випадково виявити схованку? Чи тільки удача підбила його заговорити зі старим божевільним? Чи випадок навів його на житло пекаря, що був свого часу служителем Трактаном? І ось знову — чи удача, що в зовсім іншому місці, на іншій вулиці відшукалася м’ясна крамниця, власника якої кликали саме так, як ще одного Фагірриного сподвижника?

Втім, так звана удача жодного разу не довела справи до кінця. Ні божевільний, ані пекар не змогли пояснити Луарові, навіщо двадцять років тому Орден Лаша викликав із могили спільну погибель, поголовну смерть від Чорного Мору, й навіщо Фагіррі потрібен був Амулет Віщуна. Луар не міг осягнути мотиви Священної Примари — які могли так само бути й мотивами самого Магістра… Або Фагірри, який чомусь палко бажав роздобути медальйон… Або ще когось, про чиє існування Луар нічого не знав.

Над входом до м’ясної крамниці намальовано було похмуру рожеву свиню. Луар з натугою відчинив перекошені двері; у крамниці нікого не було, тільки сочилося кров’ю настромлене на гаки м’ясо та сліпо дивилася з залізного прута відрубана теляча голова.

Змалечку Луар не любив різників і різницьких рядів на ринку; тепер він спіймав себе на байдужості — голова, яка раніше викликала б у нього страх і відразу, тепер здавалася такою самою деталлю обстановки, як порожнє барило в кутку, чи уривок криничного ланцюга під прилавком.

— Хазяїне! — гукнув Луар.

Довго відповіді не було; нарешті в надрах крамниці почулася приглушена лайка, і різник, низькорослий та плечистий, як дубова шафа, зринув з темних дверей за прилавком:

— Чого бажаєте?

Луар мовчки його розглядав. Різникові було років п’ятдесят; його широкі долоні носили сліди важкої роботи, але обличчя зовсім не здавалася тупим і байдужим, якими, на думку Луара, повинні бути обличчя всіх різників. Це було нервове озлоблене обличчя сильної та стражденної людини.

— Ну? — запитав він уже роздратовано.

— Здрастуйте, служителю Ков, — сказав Луар, зітхаючи. — Я — син вашого старого знайомого, що нині, на жаль, мертвий. Я хотів би поговорити з вами про мого батька.

Різник сіпнувся й засопів:

— Ви що, сліпий? Ви не вмієте читати? На дверях моєї крамниці вивіска: «М’ясо»! Я продаю м’ясо, а не ляпаю язиком, тож купуйте грудинку або забирайтеся…

— Сліпий — ви, — холодно кинув Луар. — Подивіться на мене уважно та прикусіть язика, наймиліший, інакше на ваше «М’ясо» посиплються незліченні неприємності.

Різник двома стрибками вилетів із-за прилавка; він виявився на голову нижчим за Луара — але вдвічі ширшим, і кожен кулак його здавався хіба що трохи меншим за ту ж таки Луарову голову:

— Шмаркачу, або ти зараз опинишся на вулиці, або… теж опинишся на вулиці, але тільки з вибитими зубами! Я тобі…

Гарчання обірвалося, різник затнувся. Луар очужіло дивився в його очі, які звузилися, і народжене в них впізнавання сприйняв уже як належне. Ну що робити, коли всі вони його впізнають?!

Різник відхекався. Склеїв тонкі губи в якійсь подобі усмішки, повернувся за прилавок. Запитав звичайним голосом:

— То грудинку? Чи філе?

— Я його син, — сказав Луар стомлено.

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!