Слава ЗСУ!

Так я міркувала, намагаючись себе підбадьорити, коли на безлюдному перехресті мені зустрівся подорожній.

Це був високий старий, що прямував у той самий бік, що і я, — тільки ось вийшов на шлях невідомо звідки. Я стишила ходу, привіталася, як велить звичай; він кивнув у відповідь — і мене вразили його очі. Круглі, прозорі, позбавлені вій — байдужі такі, наче й справді ввібрали «байдужність усього світу»…

Я нагримала на себе подумки — а що, якби Солль розповів мені про вогнедишного дракона? Тоді перший же зустрічний подорожанин з’явився б мені в лусці та в диму?

Старий не поспішав іти далі — стояв і розглядав мене, ніби метелика на шпильці. Я й відчула себе так само затишно, як насаджений на вістря метелик; тоді я розлютилася від небажання здаватися і в свою чергу почала його розглядати.

Дідові було не знати скільки літ. Обличчя його, затягнуте сіткою зморшок, нагадувало дерев’яну маску. Крила довгого носа тріпотіли, нібито він постійно принюхувався, а очі дивились, як могли б дивитися дві крижані кульки. Але найнеймовірніше — на поясі його висіла довга шпага в дорогих піхвах, рідкісна для сільської місцевості шляхетна зброя аристократів; лаючи себе за пусті вигадки, я раптом повірила, холодіючи, що він — не плід моєї фантазії. Що він дійсно може виявитися тим персонажем із розповіді Солля, вершителем Егертової долі, невідомим Блукальцем…

А може, й ні. Може, це звичайнісінький, тільки дуже суворий дід, а йде він до сина в сусіднє село, страждає на подагру та не любить невістки…

Я ледь посміхнулася — це останнє припущення допомогло здолати острах. Щоб закріпити перемогу, я посміхнулася ширше:

— Даруйте, шляхетний пане… Уже якщо нам по дорозі… Не могли б ви провести бідну дівчину — бо самій дуже страшно…

Губи його ледь помітно здригнулися:

— Отут ти помиляєшся. Найстрашніше відбувається, коли людей щонайменше двоє… На самоті — значить, у безпеці.

Я закліпала, намагаючись осягнути його думку; тим часом обличчя його трохи змінилося — і я з подивом зрозуміла, що він посміхається:

— Хоча — що ж… Не думаю, що нам так уже й по дорозі…

І поки я намагалася зрозуміти, згода це чи відмова, він раптом запропонував мені руку — недбалим і водночас лицарським жестом, тож мені нічого не лишалося, як зіпертися на неї — і подумки вилаяти себе за необачність і нахабство.

На один його крок припадало майже два моїх.

Від полів тхнуло гноєм, і звідкілясь долинав запах диму — чи то селяни палили мотлох, чи розбійники гуляли з вогнем по хуторах… Я підстрибувала на нерівній дорозі поруч із дивним незнайомцем, і думки мої підстрибували теж — як віз на розбитих коліях. За один тільки десяток кроків я встигла впевнитися в повній дурості своїх здогадів — маячня, це не він… А коли скоса глянула на очужіле, порізане часом обличчя, вкрилася потом, і ноги стали ватяними: «…ніхто не знає, хто він… Він закляв… закляв…»

О Небо, тільки ще й бракувало мені, що ходити попідручки зі старцями, які накладають закляття! Провину-бо завжди можна знайти… І навіть якщо поруч зі мною крокує просто суворий старий, що йде до сина, страждає на подагру, не любить невістки… Упаси Небо чимось його зачепити або прогнівити. Мало там що…

— Як ти гадаєш… — почав він. Я вже звикла до його мовчання, тому так сіпнулася, що рука моя ледь не зіслизнула з його ліктя. Вуха мої відразу спалахнули: треба ж так бездарно виказати свій страх!

— Як ти гадаєш, — провадив він по нетривалій паузі, ніби нічого й не помітив, — навіщо людині ім’я? Ім’я дається, щоб погукати? Агов, ти, такий-то… Щоб не плутатися, коли хтось на вулиці кричить «Агов»?

Нічого подібного ніколи не спадало мені на думку. Я мовчала, сподіваючись, що відповіді й не потрібно; він зітхнув:

— А коли нема кого кликати? Нема кому кликати… Навіщо ім’я? «Як звуть…» А ось ніхто не зве. Немає імені. Забуте.

Я мовчала, гарячково намагаючись придумати якусь ввічливу відповідь, яка б нічого не означала.

— Кожен собака має ім’я, — правив він своєї, доволі неуважно. — Всі вовки бігають безіменними.

І тут я знайшла, що бовкнути:

— А якщо один вовк захоче покликати іншого? Адже якось він його називає?

Ноги, обурені дурістю моєї голови, спіткнулися тричі поспіль. Мій супутник невиразно гмикнув. І знову запала мовчанка. Ми крокували шляхом, і світ довкола нас був залитий сонцем, а від нагрітої землі підіймалася пара. Піхви шпаги розмірено вдарялися по халяві старого, і я подумала, що озброєним панам більш пристало подорожувати верхи.

Втім, невдовзі з’ясувалося, що як пішохід він куди витриваліший за мене — крокуючи з ним поруч, я спочатку захекалася, потім змокла, далі почала й накульгувати; у боці моєму нещадно кололо — а він ішов собі, розмірено та легко, байдуже оглядаючи красоти, що сяяли навкруг, — лани, які щойно зазеленіли, та віддалені гайки. Я хапала повітря ротом, щосили стримуючи хрипкий подих, боялась і писнути, — а він ішов та йшов, і я десять разів прокляла хвилину, коли зважилася з ним заговорити.