Слава ЗСУ!

Пекаря пересмикнуло:

— Всі ці роки… Так, я вцілів… Хоч я й ходив із заступом… Туди, до пагорба… Я не відав, що творив… Я думав, що Лаш…

Він затиснув собі рота і з жахом озирнувся; з крамниці долинав привітний голосок хлопчика, який розмовляв із покупцем.

— Хто віддав наказ? — вкрадливо запитав Луар. — Хто віддав наказ розкопувати пагорб? Магістр? Чи Фагірра?

Пекар затрусився всім тілом:

— Не було наказу… Була воля Лаша. Я… мене не допустили до таємниць… Я не був посвяченим… Навіщо вам це потрібно?!

— Але ж загинуло стільки люду, — промовив Луар замислено. Пекар знову озирнувся, благально заломив руки:

— Слухайте-но… Ідіть собі… Я нічого не знаю, я хотів забути… Я не винний, розумієте? Там, у Вежі, теж умирали… І я міг умерти, але Небові було завгодно, щоб я вижив… Мої онуки… не знають… Хто ви такий, щоб приходити сюди й… Хто ви такий, щоб…

Він затнувся. Луар посміхнувся сухо:

— Я його син, пригадуєте?

Пекар скулився, ніби міхур, з якого випустили повітря. Прошепотів благально:

— Ідіть. Я… нічого не знаю.

Луар постояв, розглядаючи враз постаріле, сіре зморшкувате обличчя; потім зітхнув, попрощався і вийшов геть, лише кивнув від дверей здивованому хлопчикові.

Блукаючи вулицями, він не встиг ще дійти додому, коли важке тіло пекаря захиталося в замкненій коморі на короткому сировому ремінці.

* * *

П’ять днів я пробула в домі Солля, і за весь цей час він не сказав ні «так», ані «ні». Жодного разу не погодився їхати зі мною в місто, до Луара — і жодного разу не відмовив у моєму наполегливому проханні. Я змучилася.

Солль перебував у якомусь сонному заціпенінні — немов сама оболонка його бездумно дивилася у вікно чи блукала вулицями, а дух витав десь за хмарами, і там, у його надхмар’ї, панувала глуха ватяна тиша, спокій і байдужість. Як там він говорив про Блукача? «Байдужість усього світу». З його неуважних застережень я зрозуміла, що хтось із посланців-стражників — а це було, схоже, далеко не перше таке посольство — у вічі назвав його боягузом, чим добряче потішив. Він так і висловився — «потішив», і після всього, що було мені тепер відомо про нього, я розуміла, що він не красується, не стає в якусь позу.

На шостий день я пішла. Нашкрябала безглузду записку, зав’язала у вузлик якомога більше їжі. Залишатися в цій глухій невизначеності не мала більше ні бажання, ані сили.

Пішла я в препоганому настрої — однак весна, яка розгулялася так, що загрожувала от-от перейти в літо, помалу витиснула з моєї голови всі тяжкі думки. Я ішла, як мураха клумбами — все навколо цвіло й колихалося, обсипаючи пилок, зачинаючи потомство з радісним дзижчанням, з ледь чутним дзвоном запилюючись, і я дихала так глибоко, що запах квітучої землі пронизав мене, здавалося, до самих п’ят.

У першому ж селищі, де я зупинилася перепочити, тільки й розмов було, що про розбійників.

Неподалік спалили якийсь хутір, розграбували хлібні запаси та прирекли жителів на поїдання кропиви до самого нового врожаю. Хто опирався, того повісили й не веліли тиждень знімати — а коли хтось із близьких таки познімав тіла раніше вказаного терміну, повернулися й родичів теж перевішали…

Молодий хлопець із солом’яно-жовтим волоссям сперечався до хрипоти: Сова, мовляв, дурень, що таке витворяє — йому дружити з селянами треба. Так він усіх розлютить врешті-решт, що хуторяни якщо самі не приріжуть — то видадуть варті… Його похмуро обірвали: вкороти язика… Воєвода… Було вже — перебили з десяток разбійничків… Так на місці того села й попіл давно прохолов. А варта далеко, варті начхати, а хоч би й не начхати, так Сову їй все одно не схопити, ліс великий…

Жовчний дідок із ремінцем у волоссі засумнівався: а чи правда, що всі розбійники під Совою ходять? Надто вже багато їх: і там, і тут, та все різні зграї — до чого тут Сова?

Його теж хутко обрубали: усе Сова… Хто ляпає язиком — той потім теліпається на сучку… Це раніше були брати-разбійнички, а тепер… Тепер суворо, і над усіма один хазяїн. Він тобі й влада, і кара, тож стули пельку та мовчи…

Зізнатися, всі ці розмови відбили в мене бажання подорожувати самотою; по недовгих ваганнях я звернулася до власника заїжджого двору: чи не знає він, може, в бік міста вирушає незабаром загін чи обоз? Або, можливо, у нього зупинився хтось із мандрівників, які мають днями продовжити подорож? У відповідь хазяїн тільки похитав головою: не той час… Неспокійно, та й клопоту не бракує, весна… Які тут мандри…

Я занепала духом. Ніч, проведена на рогожі під чиїмось возом, не принесла відпочинку; ранок, однак, видався безтурботно-сонячний, і я зважилася вирушити далі. Не така вже й багата з мене здобич, аби добродії розбійники відривали заради мене свої зади від ведмежих шкур… Чи на чому вони там сидять… Либонь якось минеться…