Слава ЗСУ!

Але звідки це бридке відчуття, звідки упевненість, що шрам невидимий — але він тут?!

«Ви покинули пораненого… Ви плекаєте свій біль… І не шукайте слів, немає вам виправдання…»

Він криво посміхнувся, і відтягнутий донизу рот його нагадував незажилу рану. Бідолашне дурне дівчисько…

Не біль. Тепер уже не біль. Тепер наймерзенніше, що є в його душі, найогидніше, що підсовує одну сцену насильства за іншою, — вдоволення Фагірриної похоті, катова хіть і хіть десятка служителів Лаша, голих під своїми довгими плащами… Безсоромна, знавісніла, огидна уява…

Він навідліг ударив себе долонею по обличчю. Видіння зникло, та залишилося відчуття власної нікчемності, підсилене гнилим присмаком у роті.

У двері злякано шкрібся слуга:

— Пане Егерт… Пане, що з вами… Що…

— Коня, — вичавив він хрипко. — І запасного… І ще одного запасного… Цієї миті.

За дверима зойкнули.

За хвилину темний дім Соллів освітився десятком вогнів, стривожені коні здивовано полишали стайню, бігали зі смолоскипами сонні слуги, розбуджені гомоном сусіди липли до вікон.

Вранці Каваррен вразила звістка про те, що полковник Солль, до чийого дивного глухого самітництва всі давно звикли, поспіхом серед ночі залишив місто.

* * *

У розбійницькому таборі панувало похмуре збудження — вранці загін на чолі з самим Совою зробив наліт на хутір і дещо «роздобув», однак селянин, на чию дочку знайшлося забагато претендентів, збожеволів з відчаю. Вже повалений додолу, він примудрився вколоти Сову ножем — і вцілив у ногу, вище коліна. Селянина відразу й зарізали — однак Сова скульгавів і тому був у кепському настрої.

Все це я зрозуміла з розмов, поки прив’язана до кінського хвоста чекала вирішення своєї долі перед новою міцненькою землянкою, над дахом якої тріпотіло на вітрі зв’язане в пучок пір’я великого птаха. Мабуть, совине, подумала я очужіло.

Не можу сказати напевне, скільки розбійників налічувалось на ту пору в таборі, — мені здалося, що їх тьма, страшенно багато, і що всі вони поглядають на мене жадібно, як змій на горобеня. Втім, їхні погляди вже не викликали в мені колишнього трепету — попереду на мене чекала зустріч із Совою, після якого «вони всі мруть». Воліла б умерти до цієї зустрічі, а не після неї — тільки вирішувала тепер не я.

Я стояла зі спутаними руками, переступала з однієї стомленої ноги на іншу; курені та землянки розташовувалися по колу, а в центрі, там, де в колеса буває вісь, горіло велике багаття, і кашовар — а в розбійників, виявляється, був кашовар — орудував великою ложкою відразу біля трьох казанів, що кипіли над вогнем. Запах, який долинав від тих казанів, змусив мене нервово ковтнути, і я відразу ж здивувалася: чому те, що має от-от зі мною статися, нітрохи не відбило апетиту?

Неподалік стояли два вкопані в землю, гладенько обстругані стовпи, й на прибитій згори поперечині теліпався уривок мотузки. У животі в мене знов закрутило, і я довго стояла зігнута, дивлячись у потоптану траву й ковтаючи сльози.

Вхід у землянку Сови було завішено запиналом. По грубій тканині повзала, пританцьовуючи, жвава весняна муха, раз у раз задоволено потирала лапки. Начебто муха теж була розбійницею і тішилася здобиччю…

Мені схотілося дотягтися до неї та прибити, але цієї миті запинало смикнулося, із землянки вибрався старший із тих, що привели мене, байдуже глянув крізь мене та голосно погукав хлопця, який стояв віддалік начебто на варті. Хлопець вислухав коротке розпорядження, пішов і незабаром повернувся в супроводі кругловидого — того самого, що пропонував товаришам порушити наказ Сови щодо захоплених жінок. Тепер кругле обличчя його здавалося видовженим і блідим, як бурулька.

За короткий час перебування в землянці обличчя «заколотника» витяглося ще більше, а борода стражденно обвисла. Супроводжуваний байдужим хлопцем, він пройшов до двох вкопаних стовпів, і я злякалася, що його відразу й повісять; кругловидий стяг сорочку, став між стовпів, покірно дозволяючи прив’язати себе за руки. Хлопець зняв з пояса нагая, діловито поплював на долоні — і ми з кругловидим обоє отримали урок щодо послуху Сові. Кругловидий при цьому обливався кров’ю та волав, а я дивилася, корчилась і гризла пальці.

Биття ще тривало, коли запинало біля входу в землянку знову відкинулося. Старший з п’ятірки, що зловила мене, мовчки розплутав мотузку на моїх зап’ястях, узяв мене за плече та ввіпхнув усередину.

Один крок у темряву розтягся для мене на тисячу довгих секунд. Ніколи ще я не була так близько до смерті, і серед пошматованих спогадів про дім і матір, притулок і Флобастера знову проступило обличчя Луара — закинуте на подушці обличчя, світ, осяяний сонцем…