Слава ЗСУ!

У землянці було задушливо й вогко, горів смолоскип, пахло землею, димом і немитим чоловічим тілом. На лежанці, недбало вкритій грубим квітчастим килимом, сидів хтось знову бородатий, насуплений, із круглими, як у сови, очима, темними в півмороку. Зовні волав караний злочинець; я дивилася на Сову, як спійманий у пастку пацюк.

— Ну гаразд, — побурмотів він не мені, а старшому за моєю спиною. — Ну ти того… Йди.

Той без єдиного слова вийшов, щільно засмикнув запинало. Сова схилив голову до плеча, світло смолоскипа впало йому на обличчя, і я побачила, що очі його повні болю.

— Стань сюди, — палець його тицьнув у підлогу поруч із лежанкою, я підійшла на ватяних ногах і довгих кілька хвилин давала змогу себе розглядати.

— Та ти того, — в голосі його почулося щось, схоже на подив. — Та я тебе десь бачив, чи що?

Я мовчала, намагаючись стримати схлипування.

— Так начебто, — він замислено поколупав у носі. — Схоже, тебе… Там ще в мужика роги росли, це ти його, стерво, обманювала…

Він додав дуже брудне й дуже точне визначення моєї поведінки; я не втрималася й таки схлипнула. Пан Сова виявився театралом.

— Що ж ти, — він посміхнувся, — багато хлопців перепсувала, що роги такі нагулялися? Лярва, так?

— Та це ж не по правді, — прошепотіла я благально. — Це театр… Вигадка… Я насправді не така…

Він, очевидно, не дуже мені вірив. Хитро посміхнувся, потягся, схопив мене п’ятірнею — я стисла зуби, щоб не скрикнути від болю. Рука його звикла хапати й душити, тому жест, який повинен був означати пещення, залишив на моїх грудях п’ять пальців-синців.

— А здорово ти його надурила, — сказав він задоволено й зробив рух, щоб підвестися — лежанка зарипіла під його величезним важким тілом і тої ж миті обличчя Сови спотворила болісна гримаса:

— Ах, ти…

І він додав знов-таки точне, але зовсім паскудне слівце.

— Підрізали мене, — він зло ощерився. — Тварюка одна підрізала… А то я б тебе, дівко… Отак би… — він смачно стис у кулак свою могутню волохату руку, уявляючи, що саме і як він би зі мною зробив. З жахом притискаючи долоню до грудей, я згадала обурення кругловидого: «Таж він її в корж сплющить, вони ж мруть після Сови»…

Можна повірити. Так, і мруть теж. Я піднесла подяку тому безвісному бідоласі з його розпачливим ножем — і, начебто відповідаючи на мої думки, Сова замислено поманив мене пальцем.

Я й так стояла просто перед ним — а тепер опинилася впритул, і мені здавалось, що чую, як дедалі швидше та голосніше пульсує кров у його бичачому тілі. Подих Сови зробився частим і хрипким — навіть болісна рана не могла придушити його звіриної, шаленої похоті.

— Лярва, — прошепотів він майже ніжно, — шльондра, он яка спритна…

У його вустах це означало, напевне, «кішечка» або «ластівка». Я затрусилася; лопата-долоня, що лежала на моїй спині, вловила це тремтіння:

— Не бійсь…

Від нього тхнуло потім і кров’ю. Він дихав гаряче, як грубка, і намагався не розщібнути мій одяг, а розірвати. Я кусала губи, відчуваючи, як моя власна тепла кров тече по підборіддю; він перекинувся на лежанку, захоплюючи мене за собою, причавив нестерпно важким тілом, так, що, здається, затріщали ребра. Просто переді мною опинилися його освітлені смолоскипом, вирячені, коричневі в цяточку очі — я замружилася, бажаючи негайної смерті, і, сама не знаючи, що творю, вдарила коліном у темряву над собою.

Жагуче сопіння змінилося приглушеним криком. Сова відкотився геть, даючи мені можливість дихнути — але я не скористалася з цієї можливості. Вчепилась у грубу, як стовбур, шию, налягла на нього згори, постогнуючи та бурмочучи:

— Ну давай же… Я так розпалилася… Так розпеклася…

Коліно моє знову проїхалося по рані — він завив і відірвав мене від своїх широких грудей. Я ображено схлипнула:

— А… А?! Болить, еге ж?

Світло смолоскипа падало на моє обличчя — і в цьому світлі він зміг прочитати на ньому саме лишень жагуче бажання та ще й образу: як же так?

— И-их… — протяг він тужно. — Така дівка… И-их…

…Незабаром весь табір знав, що я рідкісна штучка, що в чоловіка мого роги, як молодий лісочок, і що я закохалася в отамана жагуче та безнадійно. Вражала дитяча довірливість підраненого Сови — він, який звик брати силою всіх підряд зустрінутих жінок, зворушливо зрадів моїй любові, що спалахнула так раптово. Чоловіки — як діти, тужно думала я, сидячи перед розбійницьким багаттям в оточенні волосатих пик. Як сучі діти…

Рана Сови обіцяла затягтися за два-три дні — я не сумнівалася, що на ньому заживе, як на собаці. Втекти з табору було неможливо — вирватися з задушливої землянки вже вважалося великим щастям. Я розповідала Сові напам’ять любовні монологи з трагедій, він, сентиментальний, як більшість катів, проливав солодкі сльози — а я міряла відстань до кинджала за його халявою, уявляла кидок і наступний удар — і відразу похмуро відкидала весь дурнуватий задум. Не зможу я вдарити Сову хоч скільки-небудь серйозно. Нова подряпина нам ні до чого, всі ми пам’ятаємо, що трапилося з бідолахою, котрий подряпав його минулого разу…