Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— Кохання подібне до бурі,
Що жагуче так пестить галуззя,
Обрива з нього пишні оздоби,
В пристрасті оголює коріння, —

декламувала я нудно, а Сова слухав, кулаком підпираючи щоку, і мені хотілося вбити його.

Втім, вимушено платонічна його любов нітрохи не заважала відправленню всіх звичайних розбійницьких потреб — хтось ходив у засідку, щоб повернутися потім зі здобиччю; тих, що повернулися «з діла» порожніми, нещадно сікли за недбальство, а особливим злочином вважалося приховати частину здобичі — на тих, хто це вчинив, чекала петля. У загоні панувала люта й неподільна влада Сови — він спритно наближав одних і нацьковував на інших, чим дивно нагадував мені Хаара. Ніхто не почувався в безпеці, сьогоднішнє багатство могло обернутися назавтра вбогістю, батогами або смертю; я розуміла тепер, чому розбійники такі нещадні до своїх жертв. Кожен із них ходив по вістрі ножа, побоюючись не полону чи страти, а розправи своїх же побратимів і страшної опали владаря-сови.

Сова був із тих хазяїв, які не обмежуються стрижкою овець, а знімають із них відразу три шкури. В ньому було якесь божевільне бажання руйнувати — себе й усе, що навколо. Подумки я порівнювала його з садівником, який обриває цвіт, з рибалкою, що винищує мальків; він не думав про завтрашній день, мені дивно було, що влада його така велика й тримається так довго, — але причиною була воля Сови, теж схиблена, божевільна, воля шаленця, котра поневолила цілий загін.

Сови боялися, його шанували. Особливою доблестю вважалося відшмагати за його наказом свого ж товариша батогами. Раби Сови, розбійники вважали себе володарями стосовно купців, селян і випадкових перехожих — тобто іншого світу; у власних очах ці кошлаті, немиті люди в драних штанях і золотих прикрасах поставали мало не намісниками всесвітнього владики. Я пробула серед них якихось два дні й при цьому сама ледь не втратила розум.

І щодня, щомиті був страх. Щоразу, коли Сова кликав мене в землянку, я прощалася з життям; самовпевнений, як дитина або як звір, він приймав моє панічне тремтіння за жагучий трепет і підбадьорливо попліскував по спині: потерпи, мовляв. Недовго залишилося.

Рана його затягалась. Я мучилася так, як мучаться, напевне, тільки засуджені до страти, що її чомусь відтягують.

Уночі, слухаючи совине ухкання в хащі, я не на жарт переймалася обранням способу самогубства — від думки, що рано чи пізно це чудовисько добереться до мене, хотілося зжити себе зі світу. Я лежала, дивлячись на зірки, що пробивалися крізь дах із ялинових гілок; зірки дивилися на мене, і начхати їм було на мої сльози.

Я плакала, скільки було сили, а потім шепотіла крізь зуби, ледь ворушачи губами. Всі мої молитви починалися зі слова «Луар».

Луаре, просила я нечутно. Ти бачиш… Порятуй мене, Луаре. Самій мені не викрутитися… Невже ти допустиш?! Я вмру через відразу перш ніж він завершить свою кобелячу справу. А якщо виживу — прокляну себе й повішуся на першому сучку… А що, як не стане хоробрості повіситися? Мені страшно, Луаре, я так не хочу вмирати… Але жити для вдоволення Совиної похоті й зовсім неможливо… Луаре, чуєш мене… Луаре…

На третій день Сова вже почувався так добре, що на чолі десятка своїх шибеників вирушив до якогось віддаленого села; поїхав він верхи, й тієї ночі я довго цілувала в морду його змореного коня, тому що шалена їзда лісом роз’ятрила заповітну рану. Сова повернувся зелений від болю, роздратований і лютий, похмуро глянув на мене й відважив ляпаса якомусь хлопцеві, що ненароком трапився йому під руку. Моя смерть відсунулася ще на кілька болісних днів; я неначе отямилася після тривалого заціпеніння і знову в розпачі перебирала всі способи втечі, так що навіть викликала підозру в одного особливо запопадливого вартового — однак той так і не зважився йти з доповіддю до змученого болем отамана.

Залишалося знову скласти руки й нажахано чекати неминучого. Сидячи біля землянки, на осонні, я бездумно водила прутиком по піску, збивала зі шляху величезних, як пацюки, сірих мурах, і перед моїми очима зринали та знову провалювалися в пітьму якісь уривки спогадів.

У напівсні до мене приходив Луар. Палав камін… Тепер я розумію, звідки його ніжність. У ті хвилини я була для нього… Він виріс, купаючись у любові… Егерт і Торія кохали одне одного. Луар цим жив… Світле Небо. Камін… Руді язики вогню. Дотик. Ніжніший від замші… Мати, коханка, дочка, дружина… Ми переплелися, як два корені під землею… І довго пробиратимемося у вологій темряві, поки одного разу ввечері не зіштовхнемо з урвища дві земляні грудки й не побачимо — там, унизу — річку…

Попередня
-= 90 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!