Слава ЗСУ!

Луаре, ти пам’ятаєш, як я лила тобі воду на спину й на потилицю? Ти вмивався… І в мисці я бачила відображення твого усміхненого обличчя. Потім дзюрчали потоки води — відображення губилося… І виникало знову. І з цього обличчя падали краплі — ніби ти був весняною березою… Стікав солодкий березовий сік… Якого я не пила багато років… Вервечка мурах, солодкий сік на білому стовбурі…

Я розплющувала очі — поруч нікого не було, трохи віддалік грівся на сонечку кашовар, підставляв теплу круглого голого живота, і час від часу хтиво почухувався п’ятірнею, мружився від задоволення.

Я знову зіслизала в своє марення; Луар стояв поруч, його присутність було така сама реальна, як сонце, прутик і мурахи. Я здригалась, притомніючи — сонце й мурахи залишалися, а Луара не було й не могло бути. Тільки десь у пам’яті лунав його голос…

Я вкрилася потом, пальцями вчепилася в траву. Голос… О Небо, мені вже й таке ввижається?!

Луарів голос. Зовсім близько, з іншого боку землянки. Я тупо дивилася в свої долоні, забруднені зеленим соком: марення…

— А це вже хто вирішуватиме, — сказав Луар зовсім виразно, — потім побачимо…

Ноги мої відмовилися служити. У землянці роздратовано рикнув Сова, біля входу почулися кроки, і голос, який міг би бути голосом Луара, сказав комусь холодно й глузливо:

— Свідок нам не потрібен. Геть.

Губи мої безгучно затрусилися. Звичайно, той хто говорив, не був Луаром. У голосі Луара ніколи не вмістилося б стільки криги й жовчі водночас.

Не думаючи про те, що, ховаючись за землянкою, нагадую шпигуна, я знову стомлено заплющила очі. Байдуже.

— Ти хто такий, худобино? — гаркнув у землянці Сова. Я мимоволі здригнулася.

Той, кого я прийняла за Луара, щось тихенько відповів, і далі в землянці надовго все стихло.

— Ти-и… — хрипко видихнув нарешті Сова. — Та я-а…

Незнайомець знову зронив ледь чутні кілька слів. І знову довге мовчання; сопіння Сови добре чула навіть я з цього боку землянки.

— Ні, — сказав нарешті Сова, й голос цей був не його голосом. Його ніби вразили до глибини душі, вразили й налякали — що так само дивувало, як, скажімо, вовк, що натяг мереживні панталони.

— Поглянь на мене, — сказав незнайомець голосніше, і в голосі задзвенів метал. — Поглянь на мене, й ти сам усе побачиш. Я прийшов по твою душу, Тфіме.

— Не зви мене цим ім’ям, — злостиво прохрипів Сова. — Ти… Хто б ти не був… Мені варто свиснути, й тебе не те що повісять — підсмажать!

Незнайомець тихо засміявся. Від цього смішку по шкірі моїй продер мороз, та й Сові він, очевидно, не сподобався; приховуючи замішання, він пробурмотів щось невиразно-загрозливе.

— Що ж, поговоримо, — в голосі незнайомця знову почулася глузлива посмішка, і знову по спині в мене пробігли мурашки: який же схожий голос! Який нестерпно схожий!

Сова мовчав і сопів.

— Поговоримо, Тфіме… Служителю Тфіме, — сказав незнайомець холодно й виразно. — Поговоримо про мого батечка-небіжчика… Ти не чув повір’я, що душі батьків, котрі вмерли до народження дитини, потім оселяються в душах синів? Не чув?

По нозі моїй одна за одною сходили вгору двійко сірих діловитих мурах. Тінь від найближчої ялини підповзла до самих моїх п’ят; я сиділа, слухаючи шум у вухах, і подумки повторювала: дякую. Дякую, всевидюще Небо. Мені начхати, хто він тепер — але він прийшов. Дякую…

Голоси в землянці чулися тепер приглушено, виразно лунала тільки брудна лайка, якою Сова за своєю звичкою пересипав найпростіші пропозиції. Я бурмотіла «дякую», завмирала, дослухаючись до болю у вухах — аж поки до ялинової тіні біля моїх ніг додалася ще одна. То була непорушна тінь кругловидого розбійника, того самого, якого сікли за гадану непокору Сові, а по суті, через мене. Звідтоді йому не було за що мене любити — тепер він став переді мною, взявся руками в боки:

— Підслуховуєш, стерво? Отамана підслуховуєш?

Я запізніло потяглася, всім своїм виглядом доводячи, що задрімала й цієї миті була розбуджена дурнем, нахабою.

Збоку за нами зацікавлено спостерігав голопузий кашовар; голоси в землянці стишилися, я підвелась, можливо, ледь поквапливіше, ніж було потрібно. Кругловидий звузив очі до крихітних щілинок:

— Ах ти стерво… Правду про тебе кажуть… Дуже цікавим знаєш що відрубують, га?

Я плюнула йому під ноги. Думки мої металися, як лиси в клітц:і якщо це Луар… То що мені зробити, аби врятувати його?! А що Луара потрібно рятувати, в мене не було ані найменшого сумніву — все одно, що він там наговорить Сові… Сова — звір. Щоб вирішити проблему, йому досить убити людину. Можливо, доля подарувала мені єдине можливе щастя — вмерти разом із Луаром… Але ні. Я мушу придумати що завгодно, спокусити Сову, нарешті, прийняти це випробування й умерти потім — коли Луар буде в безпеці…