Слава ЗСУ!

Від наївності й патетичності таких думок мене саму й занудило. Кругловидий багатозначно гмикнув, не зводячи з мене очей; неквапно витяг звідкись грудку деревного ґлею, застромив за щоку й так само багатозначно почав жувати. Кашовар із тріском почухав живота, й на брудній шкірі залишилися п’ять червоних смуг.

Від вибуху безпросвітної туги в мене підкосилися ноги.

Запинало в дверях землянки ворухнулося; першим вийшов Сова, і вигляд у нього був якийсь ніби вдавано лютий. Слідом з’явився його гість; першої миті мені стемніло в очах — здалося, що це не Луар. Крізь завісу, що обступила мене, я дивилася, як він іде поруч із кульгавим Совою, не помічаючи мене, йде до вкопаних у землю стовпів — отут я зрозуміла, що це він і що вони хочуть його повісити.

Усе було, як уві сні, коли треба бігти, а ноги не слухаються. Я зі схлипом втягла повітря — і побачила, що до одного зі стовпів прив’язано Луарового коня й що Сова відпускає гостя, дозволяючи вільно виїхати.

Паралізована, я дивилася, як він відв’язує вуздечку, заскакує в сідло, щось промовляє до Сови стиха, кривлячи кутик рота — а той бундючиться, намагаючись залишатися хазяїном у очах своїх людей, але я ж бо розумію: щось тут нечисто, Сова програв у чомусь дуже важливому й тепер обеззброєний…

…І тепер він відіграється на мені.

Я спробувала крикнути — й не змогла. Луар розвертав коня.

Я загарчала, як хворий собака, підхопилася, та ноги мої виявилися затерплими до непритомності — не ноги, а два мішки з піском. Луар ляснув коня по крупу, під копитами завихрився пісок.

І тоді крик мій вирвався назовні — пронизливий і довгий; ніколи в житті я так не кричала. Крик був схожий на обсмолену мотузку, й ця мотузка вдарила Луара в спину.

Бідолашний кінь став дибки. Я сиділа в попелі біля багаття й дивилася, як кінь і вершник повільно повертаються, як Луарів погляд, насторожений і твердий, зупиняється на моєму обличчі.

Як він схуд…

У його очах щось ледь помітно змінилося. Заспокоюючи коня, він обернувся до Сови:

— Хто це?

Сова тужно мовчав.

Він міг би сказати: «Це моя дівка». Але тоді — і я вразилася, коли зрозуміла це — тоді Луар відповів би тим само твердим і жовчним голосом: «Ні, моя». І тоді Сові довелося б зарізати кашовара, кругловидого й усіх інших свідків своєї ганьби…

Сова мовчав. Луар повільно розтяг губи:

— Ти говорив, що вона тобі набридла.

Може, мені й привиділося, але, вражений дипломатичним вивертом Луара, спантеличений Сова навіть зрадів. Махнув рукою:

— Бери.

Кругловидий за моєю спиною видав здавлений крик.

За мить я опинилася в Луаровому сідлі.

* * *

Торія марила, і в маренні їй здавалося, що вона вагітна.

Вона носила його в собі — довгих дев’ять місяців. Був день, коли вона вперше відчула в собі іншу істоту; тепер, у маренні, вона металася по дому, притискаючи долоні до плаского, навік спорожнілого лона.

Потім він з’явився зі свого теплого червоного світу в світ інших людей, і вона вражено розглядала візерунки ліній на його долонях і п’ятах, пульсуючу шкірку на тім’ячку й довгі вії над безтямними блакитними очима.

Він був її частиною, він ще довго залишався трішечки нею, вона відчувала на відстані, коли він веселий і коли засмучений; вона завжди намагалася стримати смуток або раптове роздратування, бо тоді й він, вона знала, відразу розплачеться…

Вона блукала домом, прислухаючись до себе, чуючи в собі ненародженого Луара — і не помічала ні хворої няньки, що страждала від задишки, ні доньки, яка забилася в куток і мала цілковито здичавілий вигляд, ні розрухи та запустіння, котрі остаточно вселилися в заміський дім Соллів. Як і раніше, крихти не брала до рота, жила самою тільки водою, втрачала сили та повільно вмирала з голоду.

Фагірра більше не приходив до неї. Їй здавалося, що могила його під її вікном, і, проходячи подвір’ям, вона бурмотіла заспокійливо:

— Лежи…

Вона боялася, що тепер її син ніколи не народиться.

* * *

Ноги мої теліпалися, не знаходячи опори, кінська спина ходила ходором, а назустріч мчало яскраво-зелене гілля, сірі та коричневі стовбури, пронизані сонцем, переплетені мереживними тінями на густо-синьому небесному тлі. Пальці мої чіплялися за якусь тверду тканину, за якісь шнурки й ремінці чи то на Луаровому плащі, чи на його куртці; Луарові лікті втримували мене, не дозволяючи сповзти з сідла. Кінь метався то праворуч, то ліворуч, обминаючи кущі; в мене всередині колотилася щаслива каша, думки змішалися від потрясіння, а нутрощі були немилосердно перетрушені. І, дивлячись у ліс, який мчав обабіч нас, я, як ніколи, гостро розуміла, до чого ж прекрасна, яка нескінченна та гостра ця чудова штукенція, іменована людським життям.