Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Потім кінь вибрався на дорогу й перейшов на рівну, милосердну рись. Луар мовчав.

— Він не добрався до мене, — сказала я зі щасливим смішком. — Його ж підранили, кабана. Хотів, та не добрався, пес недорізаний…

Здалося мені, чи Луарові лікті, які стискали мене, справді трохи розслабилися? Начебто від полегшення?

Він, як і досі, мовчав; я з натугою повернула голову, щоб побачити його обличчя:

— Або я з глузду з’їхала, або ти зробився відразу Віщуном, великим магом і отаманом розбійників?

Він щось підбадьорливо гикнув — не мені, звісно, а коневі. Ліс, у який ми в’їхали тиждень тому із нещасним хлопцем Міхаром, нарешті скінчився, і вздовж дороги розгорнулися зелені поля.

— Луаре, — озвалась я пошепки, знаючи, що за шумом вітру він не почує. — Дякую, що ти прийшов…

Дорога повернула, і післяполудневе сонце разом засліпило мене, вибудувало між мною та світом гарячу білу стіну.

— А я бачила твого батька, Луаре, — прошепотіла я нечутно для самої себе. — Я бачила Егерта.

Він пришпорив коня. Нещасна тварина, що несла подвійну ношу і ніяк не очікувала від хазяїна такої нерозсудливої жорстокості, сіпнулася та перейшла на галоп.

— А-а! — заволала я, чіпляючись за Луара руками, підборіддям і коліньми. — А-а-а!

Кінь теж скривджено заіржав. Луар стис губи й натяг вуздечку, кінь став дибки, перекидаючи мене на мого супутника, даючи можливість зблизька зазирнути в його звужені, розпачливі очі.

До самого вечора ми більше не зронили й слова; ввечері ж, коли нагледіли при дорозі великий та багатий з вигляду заїжджий двір, Луар рішуче завернув у ворота змученого коня, і тієї ночі мені було віддано за все сповна.

Він був уже не юнаком — він став зрілим чоловіком, безтямно-ніжним, він звідкілясь навчився кохати обережно й водночас палко — й навіть медальйон на його оголеній шиї, пластинка, котра постійно плуталася між нами, не заважала мені. Ми мало не рознесли на друзки старе готельне ліжко — але найдорожчими виявилися хвилини, коли, одночасно прокинулись у сірому передранковому світлі, не встигли ще розплющити очей, але обійнялися на дотик.

Під вікном радісно цвірінькала синиця. Гарний знак — птахи співають до світанку…

— Нічого цього скоро не буде, — сказав Луар.

Я почекала. Запитала обережно:

— А що буде?

— Не знаю, — він зітхнув. — Коли б я знав…

Синиця дзенькала, мов дзвіночок. Медальйон сповз із Луарових грудей і лежав тепер на його білому мускулястому плечі; я дивилася на Амулет Віщуна як на свідка нашої любові й не відразу зрозуміла, що бурі плями на золотій пластинці не що інше, як іржа.

— Не дивись, — озвався Луар, не розплющуючи очей. — Мені неприємно, коли ти дивишся.

Я перевела погляд на його обличчя — на моїх очах лагідний нічний Луар знову перетворювався на закуте в крицю чудовисько, що підім’яло під себе навіть Сову.

— Він іржавий? — запитала я пошепки.

Він розплющив очі. Накрив Амулет долонею і сховав під ковдру:

— Так… Іржа — це знак… Той, хто приходить ззовні, з’явився знову.

Синиця за вікном примовкла. Лункими готельними сходами дрібно тупотіли кроки — вгору, вниз…

— Луаре, — сказала я тихо. — Ти — маг?

Він глянув на мене майже перелякано:

— Не знаю…

— А Сова? — запитала я ще тихіше.

Він здивувався:

— Що — Сова? Сова вже точно не маг…

— А хто Сова? — не вгавала я. — Тфім?

Він підвів брови:

— То ти все чула?

Я ввіткнулася обличчям йому в плече. Перед очима моїми за єдину мить промчали всі жахи останніх днів; я схлипнула й заспокоїлася тільки тоді, коли рука його лагідно почухала в мене за вухом:

— Сова… Служитель Тфім. Служитель Ордену Лаша, який був свого часу служкою моєму батькові… Тобто ти розумієш, кому.

— То ти шантажував його! — радісно здогадалась я. Луар поморщився:

— На біса мені його шантажувати… Я думав, що хоч він бодай щось та знає… Навіщо вони звільнили Мор. Хто наказав — Магістр, чи Фагірра?

За дверима голосно перегукувалися покоївки.

— Чому ми весь час у готелях, — запитала я неуважно. — Завжди в готелях… Я хочу, щоб у нас був дім. І діти.

— Вона стоїть на порозі, — глухо зронив Луар. — І чекає, щоб її впустили… Та, що прийшла ззовні.

— То якої ж вона статі, — пробурмотіла я замислено. — Та, що прийшла, чи Той, хто прийшов?

Він глянув на мене похмуро й докірливо. Відвернувся.

— Луаре… — я підвелася на лікті. — Коли ти Віщун, то повинен заглядати в майбутнє! Подивися… А хлопчика… назвемо Егертом.

Він довго мовчав, дивлячись у стелю.

— А навіщо вона прийшла? — запитала я нарешті. — Та, що ззовні?

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!