Слава ЗСУ!

— Щоб увійти й запанувати, — відгукнувся він глухо.

— То, може, нехай? — припустила я невпевнено. — Навряд чи буде гірше, ніж тепер…

— А Брамник стане їй слугою і намісником, — пробурмотів він.

— Руал Ільмарранен на прізвисько Брамник, — вирекла я несподівано для себе.

Він підскочив, мов ошпарений, сів на ліжку:

— Звідки ти знаєш?

Медальйон погойдувався в нього на грудях. Я не могла відірвати погляду від вибагливо прорізаного отвору посеред пластинки.

— Ти добралася до книжки? — запитав він спокійніше. — Зумисне шукала? Ну-ну…

— Луаре, — сказала я пошепки. — Егерт і Торія кохали одне одного, навіть коли був Чорний Мор… Вони знали, що в них попереду всього кілька днів — і все одно раділи… Може, й ми…

Він устав, не одягаючись, відійшов до вікна. Я нишком оглянула його і з задоволенням переконалася, що мій чоловік має чудову статуру.

— Ти не віриш мені, — сказав він зітхаючи. — Я й сам не завжди вірю… Що над світом дійсно висить… Це. Невідомо що. У всякому разі, Заповіт Першого Віщуна описує прихід зовнішньої Сили як дуже паскудну процедуру: «Плачте всі живі… З неба здерли шкіру»…

Мене пересмикнуло, і я натягла ковдру до підборіддя. Тільки тепер разом із холодком по спині до мене прийшла підозра, що Луар нітрохи не жартує.

— Мені ж треба з кимось поділитися, — промовив він раптом розпачливо. — Я ж не можу постійно бути сам… І носити це в собі… Я не маг… Я не знаю, як провіщати… Я не вмію, і мені нема в кого запитати. І я не знаю, що робити… Я думав, що Фагірра знав. Але всі вони мовчать… Не розуміють, не пам’ятають… Навіть Сова… У нього залишилися якісь Фагіррині речі, десь у схованках… Обіцяв дістати… Але й він не знає, навіщо… І це… — він узяв Амулет у долоню, — навіщо Фагіррі… Навіщо він катував мою матір — щоб здобути це?

Він раптом затулив обличчя руками. Амулет вислизнув з його пальців і знову захитався на ланцюжку:

— Танталь… Піди до неї. Піди, а я не можу… Будь ласка.

Візки стояли на узбіччі з безсило опущеними голоблями. Не вірячи своїм очам, я міцно, до болю вчепилася в Луара. Ні слова не кажучи, він притримав коня.

— Ти?!

Муха сидів на землі, розтираючи кулаком хворі червоні очі. Баріан, який раптово зістарився, не здивувався мені й не зрадів; Гезина судомно стискала руку рудого дівчиська. Фантін розгублено кліпав довгими білястими віями:

— Ти… Здрастуй…

Я знову пробігла поглядом по обличчях. І знову, вже з тужливим передчуттям. Розпороті боки візків, вивернуті скрині, спорожнілі голоблі…

— Вони все забрали, — сказав Фантін. — Коней…

— Флобастер?! — пошепки закричала я.

Баріан відвернувся. З видимим зусиллям вказав на один із візків; я звично підтяглась, видерлася на нього й зазирнула під порване запинало.

Хтось уже склав йому руки. Він лежав на підлозі, з гордовито закинутою головою, не бажаючи й не намагаючись приховувати перерізане горло. Очі його не хотіли заплющуватися — холодно дивилися в чисте небо, яке синіло крізь розірване запинало.

Поруч трапився Луар, і ось він мене й втримав.

Я кричала. Я проклинала Сову, я проклинала й себе за те, що була поруч із убивцею — і не порішила його. Я присягалася Небу, що Сова помре страшною смертю, що я випалю вщент і ліс, і поля, що я помщуся, що я уб’ю всіх, якщо знадобиться, що я все життя вбиватиму, але помщуся… Луар тримав мене ззаду, я звивалася в його руках, захлиналася слізьми та прокльонами, і він не випустив мене доти, поки сама не ослабла та ганчіркою не сповзла на підлогу, до ніг розпростертого Флобастера.

Луар про щось півголосом перемовився з Баріаном; до мене долинало, немов крізь вату: «не треба було… пси… і зв’язали всіх… він один… не знаю… тепер однаково…»

Каламутними безтямними очима я дивилась, як Луарова рука кладе на дошки туго натоптану торбинку:

— Не ображайся, Баріане… Я заборгував. За той спектакль… Ти пам’ятаєш. Найголовніший спектакль у моєму житті. Прийми. Купи коней.

— Звідки в тебе стільки грошей? — вражено запитав хтось; здається, це була Гезина, я не розібрала, мені було байдуже; я думала, про те, що Флобастер не пробачив мені перед смертю. А якщо й пробачив, то я тепер не дізнаюся про це.

Ніколи.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вода притягала його віддавна. Тепер його поглинуло улюблене заняття; він прихилився до розсохлого поруччя горбатого містка та дивився, як здригається зелена гладінь річки, як кружляють, мало не зіштовхуючись, важкі бабки.

Так було й раніше. У пам’яті його виникла інша, широка річка з такими ось бабками, хлопчиська-рибалки зі своїми саморобними вершами та кістяними гачками…