Слава ЗСУ!

Спалах

Ілюзія Сну

(Частина друга)

Розділ перший

Повернення

Ніка Мілевич вже понад годину спостерігала, як її менша сестра Лора бавилася з кудлатим песиком. На дитячому майданчику лунав гучний сміх невгамовних дітлахів, які радісно гасали один за одним та гойдалися на скрипучих гойдалках. Вона підвелася з дерев’яної лавки, бо від тривалого сидіння у неї вже затерпли ноги, та зіщулилася від яскравого літнього сонця. Її найкраща подруга Діна Снігур так захопилася читанням художньої книги, що навіть й не помітила, як спорожніло біля неї місце.

Ніка інтуїтивно роззирнулася довкола парку, посеред якого знаходився цей дитячий майданчик, а потім зиркнула на Діну, що однією рукою розгладжувала свій фіолетовий сарафан, а іншою перегортала сторінки книги.

– А ти жваво читаєш. – дзвінко пролепетала Ніка прямісінько у вухо своєї подруги.

Від несподіванки Діна аж підскочила та мало не випустила книгу з руки.

– Зовсім ні. Я просто намагаюся відшукати одну цитату, що нещодавно попалася мені на очі. Там було сказано щось про віщі сни… – вона раптово вмовкала, помітивши, як спохмурніло обличчя Ніки. – Тобі знову снилося те жахіття?

Ніка не відповіла нічого, лише кивнула. До них підбігла Лора у коротких синіх шортах та полосатій футболці, тримаючи у руці маленький м’яч. Кудлатий плямистий песик з довгими вухами весело підскакував, намагаючись вхопити ту іграшку.

– Нечепурко, зачекай трішки. Зараз ми знову будемо гратися. – гукнула Лора. – Нікі, давай залишимо цього песика, він такий милий. Я вже навіть ім’я йому вигадала – Нечепурка.

– О, ні. Ти ж знаєш мама не дозволить тримати вдома тварин. – категорично відмовилася Ніка.

– Ну, будь ласка.

– Лора, у нього також може бути сім’я. Ти ж не бажаєш зробити цього пса сиротою, або, ще гірше, викрасти його в хазяїна.

Лора наморщила ніс і випалила дуже швидко:

– Ні. Нечепурка тут один. Я сумуватиму за ним.

– Йди ще трохи пограйся. – тихо звеліла Ніка, зиркнувши собі на руки. Лора щосили жбурнула м’ячик і кудлатий песик, висунувши язик, метнувся за ним. Лора насуплено пострибала слідом.

– Чимало разів я намагалася збагнути той сон, але все марно. – замислено пробурмотіла Ніка, знову сівши на лавку.

Діна закрила книгу.

– Ніко, не зациклюйся на цьому. Ти сама навіюєш собі те жахіття. Просто не думай. От і все.

– Ні, не можу. Воно переслідує мене… – вона замовкла, щоб вдихнути повітря на повні груди. – ховається десь у найглибших закутках моєї свідомості, а вночі виринає назовні. Цей сон навіює якесь дивне відчуття реальності, наче я втратила щось дуже вагоме, що було частиною мого життя. Спочатку я стою у густому тумані серед зруйнованих стін, а потім падаю з мосту в бурхливу холодну річку. Крім цього я чую чиїсь голоси, вони голосно лунають в моїй голові, а тоді раптово обриваються. – її руки затулили заціпеніле обличчя, аби приховати весь той розпач, що викарбувався на ньому.

– Може, звернутися до спеціаліста? – цілком серйозно запропонувала Діна.