Слава ЗСУ!

Легіони повсталих згідно з наказом Спартака щоденно виходили вправлятиея у володінні зброєю і в тактичних маневрах. Бійці робили це охоче й старанно. Сподівання домогтися свободи, і побачити перемогу своєї справедливої справи запалювало цих знедолених людей, яких римський деспотизм насильно відірвав од їхньої вітчизни, од рідних і близьких. Усвідомлення того, що вони — вільні бійці за свободу — йдуть під її світлим прапором, підіймало сплюндроване почуття людської гідності, облагороджувало їх у власних очах. Жадоба помсти за всі пережиті образи запалювала в їхніх серцях готовність помірятися зброєю з гнобителями. В очах, у всіх словах і рухах воїнів цього молодого війська можна було бачити силу, мужність і віру в свою справу. Загальний ентузіазм збільшувався довір’ям, яке гладіатори почували до свого безмежно шанованого, безмежно любимого вождя.

Коли сюди прийшла звістка про перемогу Спартака над легіонами Публія Варінія під Аквіном, невимовна радість охопила все військо. По всьому величезному табору лунали веселі пісні, радісні вигуки, жваві розмови.

І на весь табір, повний радісної метушні й голосного гамору, подібного до шуму бурхливого моря, лише одна

Мірца не знала причини цих веселощів. Вона вийшла з намету, в якому сиділа майже безвихідно, і запитала бійців про причину несподіваного збудження.

— Спартак знову переміг!

— Він ущент розгромив римлян!

— Де?.. Як?.. Коли?.. — схвильовано допитувалася дівчина.

— Під Аквіном...

— Три дні тому...

— Він переміг претора, захопив його коня і лікторів!..

Цієї миті на Преторії з’явився Арторікс. Він ішов докладно розповісти Мірці про подробиці перемоги її брата над римлянами. Та, підійшовши до неї, густо почервонів і зніяковів так, що не знав, з чого почати.

— Так ось... здрастуй, Мірцо, — пробурмотів юнак, поглядаючи на всі боки і смикаючи перев’язь меча, що звисала з його лівого плеча на правий бік. — Ти вже знаєш... це було біля Аквіна... А як почуваєш себе, Мірцо? — І, трохи повагавшись, закінчив: — Ну, і Спартак переміг.

Арторікс здавався самому собі ледь смішним: язик його ніби прилип до піднебіння, і юнак ледь видушував слова. Йому здавалося, що краще бути зараз у запеклому бою з завзятим ворогом, ніж... Річ у тому, що Арторікс — ця чутлива, чиста душа, щиро прив’язана до Спартака — вже деякий час відчував невідоме досі йому сердечне хвилювання.

Мірца спочатку не помічала, що Арторікс надто часто відвідує її, завжди розмовляла з ним просто, як зі щирим другом. Та згодом і вона почала несподівано то червоніти, то бліднути, відчувала якусь ніяковість і хвилювання, над чимось замислювалася.

Тоді юнак почав розбиратися в своїх почуттях і зрозумів, що страшенно закоханий у Мірцу.

Він дійшов висновку, що причиною такої поведінки дівчини є зневага до нього. Він не подумав, що й Мірца могла пройти через усі ті хвилювання, пристрасті, через які пройшов він. Арторікс не смів плекати надії на те, що дівчина кохає його так, як він її, не міг збагнути, що в обох ніяковість має одне й те саме джерело.

І тепер обличчя дівчини спалахнуло яскравим рум’янцем, але вона спробувала опанувати себе.

— Слухай-но, Арторіксе... ну хіба так розповідають сестрі про героїчні подвиги брата? — сказала вона нерішуче і водночас твердо.

Цей докір примусив юнака зашарітись, але й повернув йому втрачену сміливість. Він докладно переказав дівчині все, що сповістили гінці про битву при Аквіні.

— А Спартака не поранено? — спитала Мірца з тривогою. — Правда, не поранено?.. З ним нічого не сталося?..

— Та ні! Твій доблесний брат, як завжди, з усіх небезпек вийшов живий і здоровий.

— Ох! Саме його надлюдська хоробрість примушує мене щогодини, щохвилини тремтіти за нього! — тихо сказала Мірца.

— Не бійся, благородна дівчино: доки Спартак тримає в руці меч, немає зброї, яка могла б знайти дорогу до його грудей.

— О, я вірю, — зітхнувши, промовила дівчина, — я вірю, що він непереможний, мов Аякс, але знаю, що він не такий невразливий для зброї, як Ахіллес.

— Верховні боги, що сприяють нашій справедливій справі, боронять і дорогоцінне життя нашого вождя.

Тут вони замовкли.

Арторікс дивився закоханими очима на біляву дівчину, милуючись тонкими рисами її вродливого обличчя і стрункою постаттю.

Мірца весь час дивилася в землю, не бачила, але почувала на собі погляди юнака. І цей палкий, закоханий погляд приносив їй водночас приємність і прикрість, радував І засмучував.

Ніякове мовчання тривало якусь хвилину, але Мірці воно здалося цілим століттям. Вона рішуче підвела очі на Арторікса і запитала: