Слава ЗСУ!

— А ти сьогодні не виведеш свій легіон у поле для навчання?

— О Мірцо, тобі настільки неприємна моя присутність, що... — гірко вражений цим запитанням, почав юнак.

— Ні, Арторіксе, зовсім ні, — з необачним запалом заперечила дівчина і враз замовкла, почервонівши, мов пурпур, потім заїкаючись додала: — Це тому... бо ти... ти звичайно такий ретельний до виконання своїх обов’язків...

— Сьогодні Крікс дав повний відпочинок легіонам, щоб відсвяткувати перемогу Спартака.

На цьому їхня розмова знов урвалася. Нарешті Мірца зробила рішучий рух, щоб повернутися до намету, і, не дивлячись на гладіатора, сказала:

— Прощай, Арторіксе.

— О ні, вислухай мене, Мірцо, не йди! Я мушу сказати тобі те, що вже давно хотів сказати... неодмінно сьогодні я повинен тобі сказати про це! — поспішно промовив юнак. Тепер, коли вона збиралася піти, він насмілився відкрити їй свою душу.

— Що ти маєш мені сказати?.. Про що хочеш говорити зі мною? — спитала Мірца, швидше засмучена, ніж здивована словами юного галла.

— Так от... вислухай... і пробач мені... Я хотів сказати... я мушу тобі сказати... але ти не повинна ображатися на мене... я не винен... та вже... ось уже два місяці...

Промурмотівши ще щось зовсім незрозуміле, він замовк. Але потім раптом, немов потік, що вийшов з берегів, з його уст прорвалися нестримні гарячкові слова:

— О, чому я повинен критися від тебе?.. Я кохаю тебе, прекрасна Мірцо! Я люблю тебе так, як люблю наш прапор, як Спартака, і незмірно більше, ніж самого себе.

Хитаючись, мов п’яний, Арторікс пішов з Преторію.

А Спартак у цей час на чолі трьохсот вершників мчав, по дорозі до Рима. І хоча великим був переполох, який викликала остання перемога гладіатора у латинських містах, Спартак не зважився всього з трьомастами воїнів їхати вдень Аппіївим шляхом. Тому тільки вночі загін рушав у дорогу, а на світанку ховався в лісі або на якій-небудь патриціанській віллі далі від шляху — одним словом, у місцях, безпечних від несподіваного нападу. На третю ніч цієї поспішної подорожі вони доїхали до Лабіка. Тут стали табором. Вождь гладіаторів викликав до себе командира загону — самніта і наказав чекати його тут рівно одну добу. Якщо ж Спартак за добу не повернеться, загонові тим же шляхом і тим же порядком слід повернутися до Аквіна.

І він сам поїхав преторським шляхом до Тускула.

Навколо цього старовинного міста на мальовничних горбах виднілися численні вілли римських патриціїв, які приїздили подихати цілющим повітрям Лацію.

Вже почало світати, коли Спартак спитав в орача, як проїхати до вілли Валерії Мессали, вдови Луція Корнелія Сулли. Той охоче показав. Спартак, подякувавши йому, пришпорив вороного і попрямував указаною стежкою. Незабаром він доїхав до вілли, скочив з коня, спустив на обличчя забрало шолома і подзвонив воротареві.

Воротар нізащо не хотів будити управителя дому і доповісти йому, що воїн з когорт Марка Валерія Мессали Нігера війська консула Лукулла прибув із Фракії (а це військо справді зимувало там) і просить пустити його до Валерії, щоб передати їй від двоюрідного брата надзвичайно важливі вісті.

Нарешті Спартакові пощастило-таки переконати воротаря, та коли прийшов управитель дому, пройти до Валерії стало ще важче, бо цей здавався ще впертішим. І гладіатор не знав, як умовити його розбудити господиню в таку ранню годину.

— Ну гаразд, — сказав нарешті Спартак, надумавши вдатися до якихось хитрощів, аби домогтися свого, — гаразд, добрий чоловіче, ти розбираєш написане грецькою мовою?

— Та де там... Я й латинську ледве розумію, бо...

— То, може, на віллі знайдеться якийсь раб грек чи хто інший, щоб прочитати листа, з яким трибун Мессала послав мене до своєї сестри?

Він тривожно чекав відповіді управителя і тим часом ніби шукав під панциром пергамент. Якби на віллі знайшовся раб, здатний прочитати листа, він одразу б сказав, що загубив його.

Та Спартак мудро все передбачив: управитель тільки глибоко зітхнув, похитав головою і з гіркою усмішкою відповів:

— І греки і не греки — всі раби з нашої вілли повтікали до табору гладіаторів. — І, притишивши голос, з глибокою зневагою додав:—...Підлого, проклятущого, мерзенного гладіатора — хай спопелить його Всевишній Юпітер!

Першої миті Спартака охопив гнів, і, хоч це сказав старий, він мало не дав йому стусана, та, поборовши спокусу, запитав:

— А чому ти притишив голос, лаючи гладіатора?

— Чому?.. — зніяковів управитель. — Тому, що Спартак належав раніше сім’ї Валерії і великого Сулли, її чоловіка, був ланістою їхніх гладіаторів... і Валерія, моя вельможна господиня — хай боги боронять її і пошлють їй радість на довгі роки — має слабість вважати цього Спартака великою людиною... І не терпить, щоб про нього говорили погано...