Слава ЗСУ!

Однак претор Анфідій Орест, значно досвідченіший від тих полководців, з якими Спартак досі воював, одразу вийшов Спартакові назустріч. Після сутички, що, правда, не мала вирішального значення, але обійшлася гладіаторам утратою, сотні бійців, Спартак був змушений спішно відступити і повернутися до Формії.

Понад два тижні Спартак чекав, що, підбадьорений цим легким успіхом, противник перейде в наступ, та дарма! Орест був не з тих, кого легко можна заманити в пастку.

Тоді Спартак вирішив удатися до тих хитрощів, які спадають на думку тільки великим полководцям. Темної ночі, дотримуючись цілковитої тиші, він вивів з табору вісім легіонів, лишивши на місці тільки два легіони Еномая та кінноту. Цілу ніч Спартак ішов уздовж морського берега, забираючи з собою всіх зустрічних колонів, хліборобів, рибалок, жінок і дітей, щоб чутка про його просування не дійшла до противника. Потім швидким маршем пройшов через густий ліс біля Таррацини і став табором на узліссі, в тилу ворога, на відстані кількох миль од нього.

Вельми здивувався Орест, побачивши, що Спартак обійшов його. Та, обережний і розсудливий, як завжди, він ужив усіх заходів, щоб стримати запал своїх легіонів.

Пращники гладіаторів доходили аж до частоколів римського табору, глузливо викликали римлян, і легіонери роздратовано кричали, щоб їх вели до бою.

Спартак протягом цілого тижня даремно намагався викликати ворога: Орест залишався на місці, не бажаючи приймати бій у невигідних для себе умовах.

Але вождь гладіаторів, завжди меткий на різні хитрощі, вирішив скористатися зі становища, що склалось, та з навколишньої місцевості. І от одного чудового дня Ан-фідій Орест дуже здивувався і вжахнувся, довідавшись через своїх розвідників, що, крім табору біля Таррацинського лісу, гладіатори розташували ще два табори: один — у дуже укріпленому місці між Фунді та Інтерамною, а другий — між Фунді та Пріверном.

Таким чином вождь гладіаторів повністю оточив табір Анфідія Ореста і поставив його перед необхідністю або прийняти бій, або через тиждень здатися від голоду.

Претор справді опинився у тяжкому становищі. Тепер, щоб вирватися з кільця, він мусив напасти на один з гладіаторських таборів, причому він навіть не міг надіятися на перемогу, бо хоч яким коротким був би опір легіонів Граніка чи Крікса, він у всякому разі триватиме не менше трьох годин. За ці три години або Крікс прийде на допомогу Гранікові, або ж Гранік — на допомогу Кріксові, Спартак нападе з тилу, а останнім прийде Еномай, щоб остаточно розбити римлян.

Сумний, занепокоєний Орест день і ніч сушив собі голову, марно шукаючи і не знаходячи виходу з цього небезпечного становища. Його легіони зовсім занепали духом. Спочатку пошепки, а потім усе голосніше вони називали претора нездарою і страхополохом. Адже він відмовився вести їх до бою, коли ще була надія на перемогу, а тепер вони повинні йти на поразку й неминучу смерть. І всі з жахом згадували ганьбу розгрому біля Кав-дінського міжгір’я.

Такі були справи, коли претор вирішив удатися до омани з допомогою жерців. На жаль, до цього засобу частенько вдаються або слабкі духом, або дурисвіти. Користуючись страхом і потребою людей звертатися до надприродних сил, вони намагаються підкорити собі свідомість простого люду і обертають цю покору собі на користь.

По всьому римському табору було оголошено про великі жертвування на честь Юпітера, Марса і Квіріна, які через авгурів повинні були дати пораду, як врятувати римське військо від близької поразки.

Праворуч од Преторію в римському таборі було місце для жертвоприношення. Там стояв круглий кам’яний жертовник із заглибиною нагорі, де запалювали вогонь, і з отвором збоку, через який мали стікати краплі жертвува-ного вина. Навколо нього були вкопані в землю жердини, уквітчані гірляндами троянд та інших квітів. Сюди прийшли жерці трьох богів: Юпітера, Марса і Квіріна. Всі троє були в довгих плащах з білої шерсті, сколотих на шиї великою шпилькою, і в гостроверхих шапках теж з білої шерсті. Позад них стояли авгури, одягнуті в звичайне вбрання жерців, із загнутими жезлами в руках, схожими на кийки нинішніх пастухів. За ними — служки; один з них відводив жертовних тварин до вівтаря і тут їх забивав, другий повинен був випускати кров з дрібних тварин. Обидва були в оторочених знизу шнуром довгих спідницях, що спускалися від попереку до п’ят. Перший підтримував правою рукою сокиру на плечі, другий стискав у руці широкий нагострений кинджал з держаком із слонової кістки. У всіх жерців голови були прикрашені вінками з квітів, а на шиї — стрічки з китицями з червоної та білої шерсті, що спускалися до ніг. Такими ж вінками, стрічками й китицями прикрашали шиї призначених у жертву бугая, вівці й кабана. Молодші служки культу несли дерев’яну довбню, якою жрець спершу мав оглушити бугая, вдаривши його в тім’я, священний пиріг, срібну коробочку зі священним фіміамом, срібну чашу, з якої наповнювали кадильницю, амфору з вином, з якої лили вино на жертовник. Останній ішов з великою кліткою в руках хранитель священних курей. Процесію замикали флейтисти, які грали під час церемонії. За жерцями йшло все римське військо, за винятком бійців, поставлених для охорони воріт табору, ровів і частоколів.