Слава ЗСУ!

— Краще... краще... не заперечую... та я волів би краще йти просто на Рим...

— Яка божевільна думка!.. Тільки тоді, коли нас буде двісті тисяч, ми зможемо зробити таку одчайдушну спробу.

Вони замовкли. Еномай віддано й ніжно дивився на грекиню. Евтібіда, зі свого боку вдаючи закохану, заворожувала його кокетливими поглядами.

— Ну, і ви, мабуть, вирішували важливі справи на сьогоднішній нараді? — ніби ненароком спитала вона.

— Так... важливі... вони говорили... Спартак, і Крікс, і Гранік...

— Ну, звичайно... ви обговорювали план воєнних дій для весняного походу?

— Не зовсім так... Але те, що вирішили, стосується цього... Говорили про те, що... Ох! — скрикнув Еномай, раптом замовкнувши. — Адже ми зв’язали один одного священною присягою не розповідати нікому про те, що вирішили. А я ненароком трохи не почав вибовкувати тобі...

— Так ти ж говориш про ваші наміри не якомусь ворогові... я думаю.

— О моя кохана Венеро!.. Невже ти можеш думати, що я не розказую тобі наші рішення тому, що не довіряю тобі?

— Отак! — обурено скрикнула грекиня. — Присягаюсь Аполлоном Дельфійським!.. Іще не вистачало підозрювати мене після того, як я віддала для справи пригноблених усе своє багатство, зреклася всіх вигод розкішного, повного насолод життя, з тендітної дівчини стала борцем за свободу. Невже тепер ти чи будь-хто насмілиться сумніватися в моїй відданості?..

— Хай боронить мене від цього Одін!.. Повір, що я до нестями закоханий у тебе не тільки через твою вроду, але й через благородство і гордість твоєї душі... Я поважаю і шаную тебе так, що, незважаючи на присягу, без вагання можу розповісти тобі, про що...

— Не хочу, нічого не хочу! — сказала дівчина, вдаючи з себе ще більш розгнівану і силкуючись уникнути обіймів германця. — Що мені до ваших секретів?.. Не хочу нічого знати... нічогісінько... чуєш?.. Мовчи, мовчи, не хочу, щоб ти зрадив присягу і поставив нашу справу під загрозу зради, — з гіркою іронією докоряла грекиня. — Коли б ти вірив мені... Коли б ти поважав мене... кохав би мене, як запевняєш... ти б розумів, що ця присяга велить тобі оберігати таємницю від усіх, тільки не від мене... яка, за твоїми словами, — душа і розум твого життя. На жаль, ти любиш у мені тільки мою прокляту вроду... жадаєш тільки моїх поцілунків... А кохання, щире й глибоке кохання, яке я надіялась у тобі знайти, було тільки оманою!., тільки сном!..

Голос Евтібіди все більше тремтів, і нарешті дівчина зайшлась удавано невтішними риданнями.

Ці ласки й хитрощі вплинули саме так, як хотіла Евтібіда. Велетень сам не свій кинувся цілувати коліна й ноги дівчини, принижено благав пробачення, присягався, що ніколи не підозрював її; палко й щиро він переконував її, що завжди, з того часу, як узнав її, любить її більш, ніж самого себе. А оскільки грекиня все ще вдавала із себе ображену й розгнівану і повторювала, що не хоче нічого знати, — Еномай почав благати дівчину, щоб вона милостиво його вислухала. Він запевняв її, що віднині при всякій таємниці, яку він зобов’язується не розкривати, треба буде розуміти, що він приховуватиме її від усіх, крім Евтібіди.

Потім Еномай коротко розповів, що обговорювали на нараді. Спартак зумів переконати всіх, що необхідно залучити на свій бік частину римських патриціїв і молоді, які, обтяжені боргами, бажали змін і тому були охочі до заколотів. Вирішили завтра ж вирядити до Катіліни послання з проханням прийняти командування над гладіаторським військом. Це доручення добровільно взяв на себе Рутілій.

Досягши свого, грекиня ще деякий час ніби гнівалася на Еномая, та нарешті обернулася до нього ласкаво й весело, і він зовсім простерся долі перед нею, поставивши її ніжки собі на голову, говорячи:

— Ось бачиш, Евтібідо... я твій раб... топчи мене... ось я в пилюці й підкладаю під твої ноги свою голову замість стільця.

— Устань, устань, мій любий Еномаю, — удавано боязким і стривоженим голосом озвалася грекиня. — Встань, не тут твоє місце... встань і йди сюди... ближче до мого серця.

Вона легенько потягнула його за руку до себе. Еномай рвучко схопився, обняв дівчину і ледве не задавив своїми бурхливими поцілунками.

Коли Евтібіда змогла вимовити хоч слово, вона сказала:

— А тепер... залиш мене.-., я піду, як щодня у ці години, подивитися на моїх коней, чи добре їх доглядає Зено-крат... Пізніше ми побачимося... коли у таборі всі поснуть... Опівночі, як завжди, ти знову до мене завітаєш... Та дивись — нікому й півслова про наше кохання, а особливо — Спартакові.

Еномай слухняно підвівся, ще раз палко її поцілував, вийшов і повернувся до свого намету, розташованого поблизу.