Слава ЗСУ!

Через кілька хвилин вийшла і вона. Ідучи до намету, в якому жили двоє слуг її, вона думала: «Еге ж!.. Задумано непогано!.. Поставити Катіліну на чолі шістдесяти тисяч рабів... це значить облагородити і військо і саму справу повстання... А з ним прийшли б найзнатніші й найсміли-віші патриції Риму... З ним, можливо, повстала б уся чернь на берегах Тибру... І повстання рабів, неминуче приречене на поразку, переросло б у небезпечну війну, яка, мабуть, змінила б увесь державний устрій... І годі сподіватись, що при Катіліні Спартак утратить свій вплив. Катіліна надто розумний, щоб не збагнути того, що без Спартака він і одного дня не зможе командувати дикими юрбами гладіаторів... О ні, ні! Це не збігається з моїми намірами... і цього разу доблесний Спартак нічого не досягне!»

Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх слуг, покликала Зенократа у відлюдне місце і пошепки стала розмовляти з ним по-грецьки.

На світанку другого дня на Гнатському консульському шляху між Брундізієм та Беневентом можна було побачити вершника — ставного дужого юнака в простій повстяній туніці, в широкому темному плащі і в сукняному береті, на доброму коні апулійської породи. Юнак їхав легкою риссю від Гнатії до Барія. І коли б хто зустрів його та звернув увагу на одяг, на відкриті риси спокійного самовдоволеного обличчя, то одразу ж прийняв би його за заможного хлібороба з навколишніх місць, який іде в своїх справах на ринок до Барія.

Після трьох годин подорожі юнак доїхав до поштового заїзду напівдорозі між Гнатією та Барієм і спинився, щоб дати коневі відпочинок і самому підкріпитися.

— Здоров, друже, — привітав він слугу хазяїна заїзду, який вийшов прийняти від нього коня. І додав, звертаючись до гладкого червонощокого чоловіка, який з’явився цієї миті на порозі дому:

— Хай оберігають боги тебе й твою сім’ю!

— Хай Меркурій оберігає тебе в дорозі! Чи хочеш ти відпочити й попоїсти після довгої дороги?.. Видно, що твій добрячий кінь пробіг уже немало.

— Так, уже цілих шість годин, — відповів подорожній. І раптом спитав: — А тобі подобається мій кінь? Правда, добрий кінь?

— Присягаюся крилами божественного Пегаса, я ніколи не бачив кращого коня!

— EXj бідолашний!.. Що лишиться від нього через місяць? — зітхнув подорожній і ввійшов у дім хазяїна заїзду. Хазяїн запросив його сісти біля одного зі столів, що стояли попід стінами кімнати.

— Ти що-небудь їстимеш? А чому твій кінь бідолашний?.. Хочеш випити старого формійського вина, що може на смак позмагатися з нектаром Юпітера?.. Може, то

бі подати засмажене стегно ягняти?.. Це ягня ніжне й солодке, як те молоко, яким вигодувала його мати.

Теревені хазяїна припинила поява нового гостя. Це був високий, дебелий чоловік років сорока, з майже безбородим, засмаглим, досить розумним обличчям. Одягнений він був як раб або відпущеник, що служив у якійсь благородній і багатій сім’ї.

— Хай тобі супутниками будуть боги! — звернувся до нього хазяїн. — Ти здалека приїхав?.. Чи не бажаєш спочити й попоїсти?.. Чи не хочеш покуштувати смаженого стегенця ягняти?.. Воно ніжне, мов травиця, на якій паслася його мати... Ти ж, мабуть, довго і швидко їхав?.. Можу подати тобі старого формійського вина, що не побоїться порівняння з нектаром, який подають до столу Всевишнього Юпітера... Та сідай же, прошу, ти, далебі, втомився...

І, сказавши це, вийшов...

— Хвала великому Юпітерові, всеблагому визволителеві, — сказав апулієць, — що звільнив нас од нестерпних теревенів цього базіки.

— І правда, який надокучливий, — згодився відпущеник.

На цьому розмова між подорожніми урвалася.

Відпущеник, здавалося, заглибився у свої думки, а апулійський хлібороб допитливо поглядав на нього, граючись ножем, що лежав на столі.

Повернувся хазяїн заїзду і поставив кожному гостеві окремо обіцяну печеню з ягняти; обидва подорожні з великим апетитом почали їсти.

— Так тобі подобається мій кінь? — спитав апулієць, закінчивши їсти.

— Присягаюсь Геркулесом!.. Чи подобається?.. Ще б пак, адже він справжньої апулійської породи... стрункий... баский... з підібраними боками, а ноги в нього тонкі, жилаві, шия вигнута... Уявіть собі, що...

— То чи не дав би ти мені за нього одного з твоїх двадцяти коней? — нетерпляче перебив хлібороб.

— Із сорока, громадянине, з сорока, бо мій заїзд першого, а не останнього розряду, а ти знаєш...

— То дай мені одного з сорока, ста, тисячі коней твоєї стайні! — запально крикнув апулієць. — І хай Ескулап поприщить тобі язика!

— Та... як його... той... проміняти коня, якого добре знаєш... на іншого... він і гарний, та... може, норовистий... — ніяково відповів хазяїн заїзду, чухаючи потилицю. — Мабуть, це мені не підійде, бо, чи чуєш, одного разу, років п’ять тому, зі мною трапилося таке, що...