Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

— І я спитав Сарпедона, — перебив його Катон, — хто це так кричить? «Громадяни, яких страчують за наказом Сулли», — відповів він мені. «А за що їх страчують?» — спитав я. «За відданість свободі», — відповів мені Сарпедон...

— Тоді цей безумець, — вів далі Сарпедон, перебиваючи Катона, — страшенно зміненим голосом закричав так, що його почули присутні: «О, чом ти не дав мені меча, щоб я раніше міг забити цього злого тирана нашої вітчизни?..»

— Те, що я сказав, я повторив би і цій людині, перед якою тремтять усі, усі, але не я — хлопчик, присягаюся всіма богами Олімпу! — промовив, насупивши брови, Катон.

Цицерон і Сарпедон поверх голови хлопця вражено дивились один на одного, а Катон поривчасто промовив:

— О, коли б я уже був дорослим!., v

— Ну і що б тоді ти зробив, безумний? — запитав Цицерон і відразу ж додав: — Та краще помовчи!

— Я хотів би викликати на суд Луція Корнелія Суллу і обвинуватити його перед народом...

— Замовкни лишень, замовкни! — сказав Цицерон. Невже ти хочеш накликати на всіх нас небезпеку? Адже,

на жаль, страх зледенив старовинну кров у жилах римлян, а Сулла справді щасливий і всемогутній.

— Замість того, щоб бути чи зватися щасливим, краще б він старався бути справедливим, — прошепотів Катон.

Та, підкоряючись настійному умовлянню Цицерона, він, сердито буркочучи, потроху заспокоївся.

Тим часом андабати розважали народ фарсом, кривавим і жахливим фарсом, в якому усі двадцять нещасних гладіаторів повинні були накласти головами.

Суллі вже набридло це видовище. Захоплений однією думкою, що оволоділа ним кілька годин тому, він підвівся і підійшов до Валерії. Люб’язно привітавшись і ласкаво дивлячись на неї довгим, по можливості ніжним, підданим і привітним поглядом, Сулла спитав:

— Ти вільна, Валеріє?

— Кілька місяців тому я розійшлася з чоловіком...

— Я знаю, — перебив Сулла.

Валерія привітно дивилась-на нього чорними очима, в яких іскрилося жадання любові.

— А мене... — трохи помовчавши, додав стиха диктатор, — а мне б ти покохала?

Вона чарівно усміхнулася, опустила очі і відповіла:

— О, всім серцем.

— Я так кохаю тебе, Валеріє, як, здається, ще ніколи не кохав, — сказав Сулла з тремтінням у голосі.

Вони на хвилину замовкли, а потім колишній диктатор Риму палко поцілував руку прекрасної жінки і додав:

— Через місяць ти станеш моєю дружиною.

І в супроводі своїх друзів вийшов з цирку.

Розділ III ТАВЕРНА ВЕНЕРИ ЛІБІТІНИ

В одному' в найвіддаленіших вузьких завулків Есквілі-на, біля старовинного муру часів Сервія Туллія, саме між Есквілінськими і Керкветуланськими воротами, була таверна. Вона називалася ім’ям Венери Лібітіни, тобто Ве-нери Погребної, богині — покровительки похоронів, могил, і була відчинена вдень і вночі, більше вночі. Ця таверна називалася так, можливо, тому, що по один бік від неї було кладовище для плебеїв, де трупи скидали в колодязі, а з другого боку, аж до базиліки Сессорія, простиралося поле, куди викидали на поживу вовкам і коршакам трупи слуг, рабів та іншого бідного люду. На цьому полі гниючої людської мертвятини, що отруювала повітря цілої околиці, через півстоліття багатій Меценат виростив славнозвісні сади. Легко уявити, якими буйними і розкішними вони зростали. Ці сади постачали розкішний стіл власника найсмачнішими овочами та найдобірніши-ми фруктами, що виросли на добриві з плебейських кісток.

Над входом до таверни виднілося зображення Венери, більш схоже на бридку мегеру, ніж на богиню краси — п’яний витвір якогось божевільного Зевса. Ліхтар, що гойдався на вітрі, освітлював бідолашну Венеру, яка мало вигравала від того, що була на видноті. Цього скупого освітлення було досить, щоб трохи розсіювати темряву брудного завулка і звертати увагу перехожих на суху хворостину, почеплену над входом до таверни.

Увійшовши в низькі двері по кількох каменюках, що були покладені так-сяк одна на одну і правили за сходи, відвідувач потрапляв до чорної від кіптяви вогкої кімнати.

Праворуч біля стіни палав у коминку вогонь, на якому готувалися в особливому олов’яному посуді різні страви, серед них — неодмінна ковбаса з свинячої крові і такі котлети, що ніхто не захотів би знати, з чого їх ліпили. Готувала ці страви Лутація Одноока — господиня й управителька цього вбогого, брудного закладу.

Попід стінами були розставлені кілька старих столів, біля них — довгі, незграбні ослони і кривоногі стільці.

Двері в стіні проти входу вели до другої кімнати, меншої і не такої брудної.

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!