Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

У час першої зорі (приблизно о першій годині ночі) того ж дня, 10 листопада 78 року, в таверні Венери Лібі-тіни було повно завсідників. їхня галаслива' балаканина сповнювала гамором не тільки саму халупу, а і всю вуличку.

Лутація Одноока разом зі своєю рабинею — чорною мов сажа ефіопкою — металася на всі боки, щоб задовольнити Численні вимоги зголоднілих гостей.

Відвідувачі таверни Венери Лібітіни належали до найнижчого і найжалюгіднішого люду, яким кишіли вулиці Рима. Це були могильники, майстри похоронних справ, циркові атлети, гладіатори, фіглярі й блазні найнижчого ґатунку, удавані каліки, жебраки.

Лутація не була надто вибагливою і розуміла, що її таверну не могли відвідувати заможні громадяни, вершники і патриції. Крім того, маючи добре серце, вона вважала, що з волі Юпітера сонячне проміння сяяло не лише для багатих, а й для бідних, і якщо для багатих існували винні погреби, цукерні, ресторани, готелі, то бідні мали право на таверни. Лутація переконалася також, що квадранти і сестерції бідняка чи пройдисвіта нічим не відрізнялись од таких самих монет статечного громадянина і гоноровитого патриція.

— Даси ти нам, нарешті, в ім’я рогів Вакха Діоніса, ці прокляті котлети? — крикнув громовим голосом старий гладіатор, обличчя і груди якого були вкриті шрамами.

— Б’юсь об заклад на сестерцію!.. Для цих пекельних котлет Лувеній приволік їй з Есквілінського поля шмат здохлятини! — вигукнув жебрак* який сидів біля старого гладіатора.

Гучний регіт присутніх відповів на цей брутальний жарт жебрака, який симулював неіснуючу хворобу. Лувеній, присадкуватий могильник з тупим обличчям у багряних бородавках сердито насупився і хрипко крикнув:

— Присягаюсь як порядний могильник, що в котлету для цієї огидної тварюки Велленія (так звали жебрака) слід утовкмачити кавалок бичатини, який він прив’язує нитками до грудей, щоб розчулити занадто вразливих громадян.

Пролунав новий вибух реготу.

— Якби Юпітер не був такий ледачий і не спав так міцно, йому не завадило б витратити одну з блискавиць, щоб спалити могильника Лувенія — оце смердюче бездонне барило.

— Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я кулаками посаджу на твоїй поганій пиці таку болячку, що ти з повним правом благатимеш у людей співчуття! — крикнув могильник і, розлютований, скочив з лави.

— Ану лишень підійди, йолопе! — гаркнув жебрак і теж схопився, стискуючи кулаки. — Підійди! Присягаюсь крилами Меркурія, я спроваджу тебе до Харона! Та ще й увіпхну межи твої вовчі ікла монету за перевіз!

— Ану, вгамуйтесь, ви, старі одоробла! — гримнув Гай Таурівій, величезного зросту цирковий атлет, захоплений грою в кості. — Угамуйтеся, бо, присягаюсь богами — покровителями Риму, схоплю обох і так трісну один об одного, що зітру на мотлох!

На щастя, цієї миті Лутація Одноока і Азур, її рабиня-ефіопка, поставили на столи два величезні блюда, повні паруючих котлет. Обидві супротивні компанії з несамовитою пожадливістю накинулися на страву.

Водночас за іншими столами під стукіт костей і брутальні лайки йшли розмови на найулюбленішу тему дня — про змагання гладіаторів у цирку.

Вільні громадяни, які мали щастя відвідувати цирк, розповідали про них чудеса тим, які, будучи рабами, не мали права туди ходити.

Усі до небес вихваляли мужність і силу Спартака.

— Якби він народився римлянином, то в нього було б усе необхідне, щоб стати героєм, — тоном зверхності сказав атлет Гай Таурівій,. римлянин за походженням.

— Шкода, що він — варвар! — зневажливо кинув Емілій Варін, юнак, який уже в двадцять років мав на своєму вродливому обличчі зрадливі зморшки передчасної старості.

— Та й поталанило ж цьому Спартакові! — сказав старий, кульгавий, з широким шрамом на лобі ветеран африканського легіону.

— Дезертир, а дістав волю!.. І трапляються ж такі дивовижні події! Га? Не інакше, Сулла був тієї хвилини у добрячому настрої, коли так розщедрився.

— Отам попозлився ланіста Акціан! — зауважив старий гладіатор.

— Ще й як!.. Виходив з. цирку, то репетував, що його обікрали, розорили, зарізали...

— А його товар таки щедро оплатив Сулла.

— Замолоду Сулла був досить бідний, — сказав атлет. — Я знав громадянина, в домі якого Сулла прожив кілька років на всьому готовому, платячи по три тисячі сестерцій на рік. У війні з Мітрідатом і під час облоги Афін він узяв собі лев’ячу частку здобичі. Потім настав час про-скрипцій, і, чи повірите, за його наказом було вбито сімнадцять консулів, сім преторів, шістдесят еділів та квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян, а все їхнє майно конфісковано. То хіба ж тоді нічого не перепало йому самому?

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!