Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

Тоді Красс зібрав навколо Преторію все військо, вишикував чотирикутником, посеред якого без зброї, пригнічені, засоромлені стояли втікачі з легіонів Муммія, і почав говорити. Він був надзвичайно красномовний і гострими, сильними словами картав за боягузтво воїнів, що, наче полохливі баби, повтікали, кинувши зброю, — ту зброю, з якою їхні предки пройшли через найтяжчі, найнебезпеч-ніші випробування і завоювали весь світ. Він доводив необхідність покласти край цьому божевільному страху перед загонами мерзенних гладіаторів — збіговиськом підлих рабів. Цей страх уже три роки давав їм можливість вільно гуляти по всій Італії. Раби здавалися сильними і хоробрими не через їхню доблесть, а через легкодухість римських легіонів, які славилися колись своєю непереможною могутністю, а тепер стали посміховищем для всього світу. •_

Він сказав, що більше не потерпить таких ганебних утеч з поля бою, що настав час для доблесних справ і блискучих перемог, а якщо для цього не досить почуття власної гідності кожного воїна й честі римського імені, то він доможеться перемогти залізною дисципліною і найжорсто-кішими покараннями.

— Я відновлю, — сказав наприкінці Красс, — децимацію, — страту кожного десятого — кару, до якої зрідка змушені були вдаватися наші предки. Майже два століття не виникало цієї сумної необхідності, але якщо ви кидаєте зброю і ганебно втікаєте перед таким противником, то — присягаюся богами Згоди! — я застосую до вас цю кару. І от сьогодні ж ця кара впаде на дев’ять тисяч боягузів, які стоять перед вами засоромлені, бліді, в розпачі занадто пізнього каяття.

І хоч як просили його найповажніші трибуни, численні патриції, що були в таборі, він залишився непохитним і наказав до вечора виконати суворий наказ.

Тоді засуджені почали тягти жеребок. Одного з кожного десятка, який витяг нещасливий жеребок, ліктори спершу сікли різками, а потім стинали йому голову.

Це страхітливе покарання часто прирікало до смерті саме тих, які билися доблесно і не були винними у втечі товаришів. Децимація справила надзвичайно тяжке враження на римське військо. Так, п’ятеро чи шестеро най-хоробріших легіонерів Муммія, мужність яких у бою під Сублаквеєм усім упала в око, наклали головами за боягузтво інших. При цьому багато з присутніх плакали нав-зрид. Серед безталанних сміливців найбільше співчуття викликав один двадцятирічний юнак Емілій Глабріон. Він хоробро бився проти гладіаторів, був двічі поранений, але не піддавався, поки його не потягла з собою з поля бою лавина тих, що втікали. Всі про це знали і голосно засвідчили його невинність, але на нього вказала невблаганна доля, і він мав померти.

Серед плачу смертельно блідий, проте спокійний і з твердістю, гідною Муція Сцеволи та Юнія Брута, став юнак перед претором і голосно промовив:

— Децимація, застосована тобою, не тільки корисна й необхідна для блага республіки, але й справедливо заслужена двома нашими легіонами за ганебну поведінку в останній битві. Доля обернулася проти мене, і я. повинен умерти. Але ти, Марку Крассе, знаєш, і всі мої товариші по зброї знають, що я не був боягузом і не втікав. Я стійко, як личить римлянам, бився проти ворога, хоча був поранений, і ти бачиш, — він показав перев’язану ліву руку та закривавлений бинт на грудях під панциром. — Тому я прошу у тебе милості: хай не таврує ліктор моєї спини різками, хай тільки відрубає мені голову!

Всі навкруги голосно ремствували й нарікали, сам претор зблід, схвильований словами юнака, і сказав:

— Я згоден задовольнити твоє прохання, доблесний Емілію Глабріон; мені жаль, що суворий закон наших предків не дозволяє залишити тобі життя, як ти цього заслуговуєш.

— Мені однаково — впасти на полі бою від руки ворога чи тут, під сокирою ліктора, бо моє життя належить вітчизні. Мені досить одного того, що всі знатимуть, — почує моя мати, почують мої співвітчизники, знатиме Сенат, що я не був боягузом... Смерть мені не страшна, коли врятовано мою честь.

— Ні, ти не помреш, юний герою! — гукнув якийсь воїн років тридцяти, виходячи зі строю легіонів Муммія. Його очі були повні сліз, коли він підбіг до претора і гарячково заговорив: — О славетний Крассе, я — Валерій Аттал, римський громадянин, боєць третьої когорти третього легіону. В битві під Сублаквеєм я був поруч цього мужнього юнака і бачив, як бився він, уже поранений, тоді, коли ми почали втікати і проти його волі потягли його з собою. Якщо сокира ліктора має забити одного з десяти втікачів, то нехай заб’є мене, який тікав, а не того, хто бився, як справжній римлянин старовинного гарту.

Вчинок воїна, який піддався загальній паніці й утік, а нині показав таке благородство душі, ще більше посилив хвилювання всіх присутніх. Почалося зворушливе великодушне змагання між Атталом і Глабріоном: кожен вимагав смерті для себе. Проте Красс лишився непохитний, і юнака віддали лікторам.

Попередня
-= 148 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!