Слава ЗСУ!

Багато хто з сенаторів, громадян, відпущеників Сулли, які за його прізвищем називали себе Корнеліями, відростили на знак трауру бороди і в темних тогах ходили по місту з скорботним виглядом. Багато жінок, також у траурі, бігали з розпущеним волоссям з одного храму до іншого, благаючи заступництва богів, ніби й справді через смерть Сулли Рим наражався на величезну небезпеку.

А вороги Сулли кепкували, сміялися з них і походжали по Форуму, радіючи з його смерті.

На видних місцях міста, де звичайно вивішувалися закони, можна було прочитати через три дні після смерті Сулли таку епіграму:

Хотів диктатор Сулла,

Щоб перед ним країна спину гнула,

Та за думки зухвалі

Його боги жорстоко покарали.

Він паном Риму звався,

Любив надміру владу і розкоші,— ї ось допанувався:

Його заїли ненажерні воші.

В інших місцях з’явилися написи: «Геть закони про розкоші!» (що були в руках Сулли засобом найдріб’язковішо-го деспотизму), «Вимагаємо недоторканності особи трибунів!» (яку Сулла самочинно скасував) і ще такий напис: «Слава Гаю Марію!»

Ці сміливі вихватки свідчили про те, що напрям думок у суспільстві змінився. Марк Емілій Лепід, який і за життя Сулли не приховував своєї неприязні до нього, став діяти відкрито, певний, що тепер і партія Марія і народ — на його боці.

Навпаки, Лутацій Катулл — другий консул — зв’язаний з партією олігархів, без загроз і провокацій дав зрозуміти, що стоятиме за Сенат і закони.

У цей розбрат, звичайно, втрутився і Катіліна. Хоча він завжди підтримував добрі відносини з Суллою, та невгамовні надії, борги і пристрасті примушували його бажати змін, бо від цих змін він міг багато виграти, нічого не втрачаючи. Тому він і його молоді завзяті друзі метушилися, підбурювали невдоволених, всіляко підкидали жару др вогоню ненависті до олігархії.

Тільки Гней Помпей і Марк Красс пустили в хід усю свою популярність і вплив, щоб заспокоїти уми, зміцнити у громадян повагу до законів, викликати жаль до вітчизни й республіки, яким нова громадянська війна завдала б шкоди.

У розпал цих подій у курії Гостілія зібрався Сенат, щоб обговорити, як ушанувати померлого тріумфатора, переможця Мітрідата.

Цього дня на галереях курії Гостілія була сила-силен-на людей, повно було також під портиком і в коміціях.

Чотири чи п’ять тисяч так званих Корнеліїв, неохайні, з неголеними бородами, у темних тогах, товпилися тут і вигукували похвали Суллі. Наперекір їм сім чи вісім тисяч інших городян, переважно пролетарів, людей в самих туніках, гудили і кляли його ім’я.

Головою засідання був Публій Сервілій Ватій Ісаврік, колишній консул, людина видатної мужності й розуму. Він відкрив засідання і надав слово Квінту Лутацію Катуллу. Катулл примирливо і доброзичливо, не ображаючи ворогів Сулли, нагадав про славні діяння покійного — про Югур-ту, взятого в полон в Африці, про Архелая, переможеного при Херонеї, про Мітрідата, переможеного і відкинутого в глиб Азії, про завоювання Афін, про небезпечну пожежу громадянської війни, яку було припинено завдяки його хоробрості й здібностям. І він запропонував віддати цьому державному мужеві похоронні почесті, гідні його і римського народу, вождем і полководцем якого він був.

На закінчення колишній консул запропонував, щоб останки Сулли були з урочистою пишнотою перевезені з Кум до Рима і поховані на Марсовому полі.

Коротка промова Катулла викликала гучні оплески майже на всіх лавах, де сиділи сенатори, і сильний осудливий гомін на галереї.

Коли гамір стих, підвівся Лепід і так почав свою промову:

— Я жалкую, страшенно жалкую, о отці сенатори, що сьогодні мушу розійтися в поглядах з моїм славним колегою Катуллом, в якому я перший визнаю і ціную доблесть і благородство душі. Та мені здається, що лише через великодушність свого серця, а не задля громадського добра і честі нашої вітчизни, він вніс пропозицію не тільки недоречну, але шкідливу й несправедливу. Маючи доброзичливе серце, він навів усі докази,- що можуть свідчити на користь покійного Луція Корнелія Сулли, можуть спонукати ці високі збори віддати його тілові імператорські почесті і влаштувати царський похорон на Марсовому полі. Але, захоплений своєю добротою, мій колега згадав заслуги і благородні діла померлого, та забув, скоріш захотів забути про ті злигодні, які Сулла завдав нашій батьківщині, про заподіяне їй горе, кровопролиття і — скажемо це одверто, без боязкого лицемірства й ніяковості — про пороки, якими він так заплямував своє ім’я, що одного з них вистачило б, щоб цілковито стерти згадку про його подвиги та перемоги.