Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

— Так ти ловстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти всіх правил пристойності?.. — розгублено запитав оратор.

— Так, так!.. Повстаю, повстаю!.. Я зрікаюся римського громадянства, свого імені, свого роду!.. Я не хочу нічого ні від кого... піду жити в яку-небудь відлюдну віллу, поїду кудись у далеку провінцію або у Фракію, в Родопські гори разом із Спартаком. І ви всі, мої родичі, не почуєте більше про мене!.. Я хочу бути вільною, хочу сама володіти своїми почуттями, своїми нахилами, своїм серцем...

І, знеможена цим нестримним бунтом почуттів, вилитих у гнівних, гарячкових словах, Валерія впала на ложе.

— Я бачу, Валеріє, що сьогодні ти почуваєш себе недобре...

— Я? — скрикнула матрона і швидко встала. — Я почуваю себе чудово, навпаки...

— Ні, ні, Валеріє, повір мені, ти нездужаєш... ти схвильована... ти надто збуджена... Це позбавляє тебе спокою й ясності розуму, необхідних для розмови про такі важливі справи...

— Але я...

— Ні, відкладемо до завтра або післязавтра, до більш принагідного часу обговорення цієї справи.

— Однак попереджаю, я лишуся непохитною...

— Добре... добре... ми про це поговоримо... ми побачимось... А поки що благаю всемогутніх богів невідступно тебе оберігати і прощаюся з тобою. Прощай, Валеріє, прощай.

— Прощай, Гортензію!..

І оратор вийшов з приймальні сестри, а вона лишилася зі своїми тривожними, сумними думками.

Із цієї задуми її вивів Спартак. Він увійшов до кімнати і кинувся до ніг Валерії. Обіймаючи й цілуючи її, він дякував їй за вірність, за те щире кохання, в якому щойно переконався.

— Так, я хочу жити завжди з тобою, завжди з тобою, благородний Спартак, буду твоєю дружиною, і гори твоєї гостинної Фракії стануть притулком нашого кохання, — говорила Валерія, притискаючи Спартака до свого серця.

Сп’янілий від поцілунків рудіарій, забувши не тільки про себе самого, а й про весь світ, ледве чутно прошепотів:

— Так... твій... твій... навіки... навіки... твій... твій... твій...

Раптом Спартак здригнувся, вирвався і напружив слух, так, ніби хотів зосередити на ньому всі свої сили’

— Що з тобою? — схвильовано спитала Валерія.

— Мовчи... — ледве чутно прошепотів рудіарій.

У глибокій тиші почувся хор молодих голосів, дзвінких і сильних, хоч сюди долинав лише далекий слабкий відгомін. Цей хор співав напівварварською мовою — суміш грецької з фракійською — таку пісню:

Свобода, свобода, богине святая!

Огненний твій подих Бентежить чуття.

Хай дух твій незборний над нами витає,

Веде нас на подвиг,

На бій за життя.

Із наших кайданів мечі пороби Героями стануть нікчемні раби!

Свобода, свобода, богине прекрасна!

Нехай на весь світ Огонь твій пала,

Хай пломінь священний горить непогасно.

Хай кривду і гніт Він спалить дотла,

Хай згине у ньому тиранство несите —

Доволі вже поту і крові точити!

Свобода, свобода, богине велика!

Вдихни^свою силу В нещасних рабів.

Хай голос наш грубий, хай пісня в нас дика

Святе наше діло

І правий ваш гнів.

Бажанням свободи ми сповнені вщерть!

До зброї, братове! Свобода чи смерть!

Спартак затамував подих і з розширеними очима весь насторожився, ніби його життя залежало від цієї пісні, в якій Валерія вловила лише кілька грецьких слів. На її білому мов крейда обличчі була така'сама тривога, що й на обличчі рудіарія, хоч Валерія не розуміла її причини.

Вони мовчали, поки не стихла пісня гладіаторів. Потім Спартак, стиснувши й цілуючи руки Валерії, сказав крізь сльози:

— Яле можу... не можу... Валеріє... Валеріє моя... прости мене... я не можу бути цілком твоїм... бо більше сам собі не належу...

— Спартак!.. Що ти кажеш?.. Що ти сказав?.. Яка жінка може змагатися зі мною за владу над твоїм серцем?

— Ні, не жінка, — сумно хитаючи головою, відповів гладіатор, — не жінка забороняє мені бути щасливим... найщасливішим серед людей... Ні!.. Це... це... Ні, я не можу тобі цього сказати... Я не маю права про це говорити... Я більше не належу собі, бо зв’язаний священною непорушною клятвою. З тебе цього досить... повторюю, не маю права сказати... — додав він нарешті тремтячим голосом. — Тобі досить знати, що далеко від тебе, без твоїх божественних поцілунків я буду страшенно нещасливим...

— Що ти кажеш? — злякано сказала Валерія, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака і примушуючи його дивитися їй в очі. — Ти збожеволів?.. Що ти сказав?... Чи ти мариш?.. Хто ж забороняє тобі бути моїм?.. Говори ж! Звільни мене від цієї муки, скажи, хто?..

Попередня
-= 57 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!