Слава ЗСУ!

— Вислухай мене, вислухай, люба, кохана Валеріє, — хрипко мовив Спартак, і на його обличчі можна було прочитати, яка боротьба пристрастей точилася в його душі. — Вислухай мене. Я не можу говорити... Не можу тобі сказати, яка причина віддаляє мене од тебе... Тобі досить знати, що це не якась інша жінка... і ти повинна це зрозуміти... Чи ж змогла б якась інша жінка розвіяти твої чари, коли ти для мене більш ніж богиня? Тобі досить знати, що почуття до жодної людської істоти не може заполонити моє серце... Я щиро і чесно присягаюся твоїм життям,' твоїм добрим ім’ям, моїм ім’ям, моїм життям! Близько чи далеко, я завжди буду твій, тільки твій, і твій образ, пам’ять про тебе завжди будуть єдиним предметом моїх бажань...

— Але що з тобою?.. Якщо ти мене кохаєш, чому не можеш довірити мені своє горе? — крізь сльози знову запитала бідолашна жінка. — Чому не відкриєш своєї таємниці? Невже ти сумніваєшся в моїх почуттях, у моїй безмежній відданості? Хіба я не дала тобі достатніх доказів цього?.. Тобі треба ще нових?.. Говори... наказуй... Чого ще ти від мене бажаєш?..

— Я не можу, не можу! — закричав Спартак сам не свій. — Не маю я права говорити!

Валерія плачучи обіймала його, а Спартак намагався її заспокоїти:

— Але я повернусь. Я повернуся завтра, післязавтра... І ти кохатимеш мене ще дужче... якщо може стати ще дужчим кохання, яке зв’язує нас нині... Прощай... Прощай... моя божественна Валеріє!

І зробивши над собою нелюдське, зусилля, вирвавшись з обіймів коханої жінки, рудіарій вибіг з кімнати. А Валерія, знесилена таким довгим, сильним хвилюванням і горем, упала непритомна.

Розділ IX

ЯК ОДИН П’ЯНИЦЯ УЯВИВ СЕБЕ РЯТІВНИКОМ РЕСПУБЛІКИ

За п’ятнадцять днів до березневих календ (15 лютого) 73 року до нашої ери, майже через чотири роки після похорону Луція Корнелія Сулли, римляни святкували луперка-лії. Це свято встановили Ромул і Рем при заснуванні міста на честь їхньої годувальниці Луперки і бога Пана, покровителя полів, в пам’ять чудового дитинства обох братів.

Луперкалієм звалася печера на схилі Палатинського горба, в лісі, присвяченому богові Пану. В цьому місці, за переказами, вовчиця вигодувала своїм молоком Ромула і Рема.

У Луперкальській печері з самого ранку зібралися лу-перки — жерці, обрані з найвидатніших юнаків-патриці-їв. Незабаром до печери підійшла ціла юрба благородних юнаків. їх вели двоє двадцятирічних юнаків з консульських сімей. Вони були вдягнені в білі тоги, бо виконували важливу роль під час жертвоприношення.

Як тільки ця група прийшла, віктімарії витягли ножі і зарізали дванадцять цапів і стільки ж щенят. Потім один з луперків узяв меч, умочив його в жертовній крові і торкнувся ним лобів двох молодих патриціїв. Зразу ж інші луперки почали витирати сліди крові на їхніх лобах клаптями шерсті, вмоченими в молоко. Коли сліди крові було витерто, юнаки, як то було встановлено звичаєм, дзвінко розреготалися.

Очевидно, в цьому обряді легенда символізувала очищення чабанів.

Потім почалося омовіння, також установлене звичаєм, а потім в окремому місці печери луперки разом з юнаками, що очистилися, та їхніми друзями влаштували розкішний бенкет.

Поки луперки бенкетували, печера наповнилася людьми. Не тільки в лісі Пана, де була печера, а й на ближньому шляху товпилася сила-силенна людей, особливо жінок.

Чого вони чекали? Це стало зрозумілим, коли луперки, вставши з-за столу, веселі й збуджені, підперезали туніки широкими пасами із шкір забитих тварин, узяли в руки батоги, зроблені з цих же шкір, гуртом вибігли з печери і почали гасати вулицями міста, хльоскаючи всіх, хто потрапляв під руку.

Дівчата вірили, що удари цих батогів допомагають виходити заміж. Заміжні — що ці удари допомагають народити дитину. Тому на всіх вулицях можна було бачити матрон і дівчат, які бігли назустріч луперкам і радісно простягали до них руки, щоб дістати удар.

Жерці-луперки самі витрачали кошти на свято. Це лестило їхньому самолюбству, бо вважалося неабиякою честю бути жерцем і тішитися, ласкаво хльоскаючи батогом гарненьких дівчат і спокусливих матрон, та ще й чути від них у нагороду ніжні слова та бачити милі усмішки.

Частина луперків у супроводі багатолюдного натовпу побігла до острова на Тибрі. В ті часи острів був дуже мало населений, однак на ньому стояли три широковідомі храми: храм Ескулапа, храм Юпітера і храм Фавна.

Під портиком храму Фавна, спершись на колону, байдуже позираючи на метушню луперків, стояв високий на зріст юнак, міцний і стрункий. На його справді античній шиї гордо підносилася благородна голова; чорне волосся, завите й напахчене, блискуче, мов чорне дерево, відтінювало високе, розумне чоло й очі з красивим розрізом, проникливі, виразні, вольові. Ці очі одразу ж викликали симпатію. Вони були здатні покоряти людей своєю магнетичною силою, а мила усмішка оживляла їх проникливий погляд; над очима дугами підіймалися чорні густі брови, від чого лоб якось особливо наморщувався. Його ніс був рівний, різко і чітко окреслений; невеликий рот, з трохи випнутими товстими губами, свідчив про дві пристрасті юнака: владність і чуттєвість. Ледь помітна смаглявість його білої шкіри надавала ще більшої привабливості цьому прекрасному, міцному, величному юнакові.