Слава ЗСУ!

Мірміллон иоставив ногу на тіло противника, приставив меч до його грудей і обвів очима амфітеатр, щоб дізнатися про вирок юрби.

Понад дев’яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей вказували великим пальцем правої руки вниз — знак смерті, і менше п’ятнадцяти тисяч милосердних підняли його догори — цим знаком переможеному гладіаторові звичайно дарувалося життя.

Серед дев’яноста тисяч тих, що вказували пальцем донизу, було немало непорочних і жалісливих весталок, ладних потішитися видовищем смерті безталанного гладіатора.

Мірміллон уже нагнувся, щоб убити ретіарія, але той вихопив у нього меч і з розмаху сам увігнав його собі в серце. Мірміллон швидко витяг назад закривавлене лезо, а ретіарій звівся в останній агонії і страшним голосом, в якому вже не було нічого людського, крикнув:

— Будьте прокляті! — упав навзнак і вмер.

Розділ II

СПАРТАК НА АРЕНІ

Глядачі несамовито аплодували, голосно перемовлялися, наповнюючи цирк гулом ста тисяч голосів. Мірміллон пішов до темниці. Звідти вийшли служники, розпеченим прутом припекли тіло ретіарія, щоб переконатися, що він мертвий, і витягли гаками через Ворота смерті. Те місце, де після мертвого гладіатора лишилася велика калюжа крові, засипали з невеликих мішків мармуровим пилом, принесеним із сусідніх тіволійських каменоломень, і вся арена знову, ніби срібло, виблискувала проти сонця. А натовп усе ще аплодував, наповнюючи цирк вигуками:

— Хай живе Сулла!

Сулла, повернувшись до Гнея Корнелія Долабелли, який був два роки тому консулом і сидів поряд з ним, сказав:

— Присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм покровителем — до чого падлючий цей народ! Ти думаєш, що він аплодує мені? Ні! Вони аплодують моїм куховарам за ті вишукані і численні страви, що вчора були для них приготовлені.

— Чому ти не сів на оппідумі? — спитав Суллу Гней Долабелла.

— Чи не гадаєш ти, що це додало б мені слави? — відказав Сулла і, хвилину помовчавши, сказав: — Здається, ланіста Акціан продав мені непоганий товар.

— О, який ти щедрий, який великий! — улесливо проказав сенатор Тіт Аквіцій, який сидів поруч з Суллою.

— Хай вразить Юпітер-громовержець всіх нікчемних підлесників! — вигукнув колишній диктатор, розлючено чухаючи ліве плече, щоб притишити нестерпну сверблячку, схожу на укуси докучливих огидних паразитів.

І, помовчавши трохи, додав:

— Я відмовився від диктатури, повернувся до приватного життя, а ви все ще хочете бачити в мені володаря. Нікчемні людці! Ви можете жити тільки в рабстві!

— Не всі, о Сулло, народжені для рабства! — сміливо заперечив один патрицій, який сидів недалеко від нього.

То озвався відомий сміливець Луцій Сергій Катіліна. В той час йому було двадцять сім років, він був височенний на зріст, широкоплечий, з могутніми грудьми і м’язистими руками Геркулеса. Шапка густого чорного волосся вкривала його велику голову з широким лобом і смаглявим мужнім обличчям. Завжди налита кров’ю тов-' ста вена перетинала лоб від черепа до перенісся, люто і грізно зиркали великі темно-сірі очі, а по владному обличчю невпинно перебігали нервові судороги, викриваючи найменші пориви його душі.

На той час, коли починається наша повість, Катіліну знали як людину дуже запальної, буйної вдачі. Одного разу він убив патриція Гратідіана, який мирно йшов берегом Тибру, — убив за те, що той відмовився позичити йому під заставу маєтків велику суму грошей. А ці гроші потрібні були Катіліні, щоб заплатити численні борги, без чого він не міг сподіватися на жодну з тих урядових посад, на які розраховував.

То були часи проскрипцій, коли ненаситна жорстокість Сулли заливала кров’ю вулиці Рима. Гратідіан не був занесений до проскрипційних списків, він навіть був прихильником Сулли; але Гратідіан був дуже багатий, а власність усіх опальних конфіскувалася. Тому, коли Каті-ліна приволік труп Гратідіана до курії, де засідав Сулла, кинув його до ніг диктатора і заявив, що убив Гратідіана як ворога Сулли і вітчизни, диктатор не став дошукуватися правди і закрив очі на вбивство, але зате широко відкрив їх на величезні багатства вбитого.

Незабаром після цього Катіліна посварився зі своїм братом, обидва вихопили мечі і Сергій Катіліна, маючи незвичайну силу і володіючи, як ніхто в Римі, мечем, убив брата і дістав у спадщину все його майно. Цим він уник остаточного розорення, до якого призвели його марнотратство, гультяйство і розпуста.

Луцій Корнелій Сулла спокійно обернувся на сміливу відповідь Катіліни і запитав:

— А як ти гадаєш, Катіліно, чи багато знайдеться в Римі громадян, таких сміливих, як ти, і здатних виказувати велич душі чи то в доброчесних, чи в злочинних справах?