Слава ЗСУ!

— Не можу я, о славний Сулло,— відповів Катіліна,— оцінювати людей і розглядати справи з висоти твоєї могутності. Я лише знаю і почуваю, що народився для того, щоб любити свободу і ненавидіти тиранію, навіть прикриту великодушністю або лицемірним побажанням щастя батьківщині. Навіть у часи внутрішніх заколотів і громадських чвар це благо було б міцнішим під владою всіх, аніж при деспотизмі одного. Не буду оцінювати твої вчинки, але одверто заявляю, що як раніше, так і тепер осуджую твою диктатуру. Я вірю і хотів би вірити, що в Римі є ще досить громадян, готових на все, аби не підпасти знову під тиранію одного, коли до того ж він не зватиметься Луцій Корнелій Сулла і його чоло не буде увінчане славою переможця у сотнях битв.

— То чому ж тоді ви не кличете мене на суд цього вільного народу? — спокійно, але глузливо спитав Сулла. — Я сам зрікся диктатури; чому ж мене не звинувачують і не питають звіту за мої діла?

— А щоб не викликати знову усобиць і різанини, що десять років роздирали Рим... Та не будемо про це говорити, бо я не маю наміру тебе обвинувачувати. Ти міг багато в чому помилятись, але ж ти вчинив стільки славних подвигів... Лише згадки про них день і ніч хвилюють мою душу, бо і вона, подібно до твоєї, жадає слави й могутності. Але скажи, чи не здається тобі, що в жилах нашого народу ще тече кров великих І волелюбних предків? Чи пам’ятаєш ти той день, коли кілька місяців тому в курії, перед Сенатом, ти добровільно зрікся диктаторської влади і, відпустивши лікторів та охоронців, ішов зі своїми друзями додому?.. Згадай того юного громадянина, який картав тебе за те, що ти позбавив Рим свободи, призвів до різанини і грабунків, сам став його тираном. Погодься, о Сулло, що для такого вчинку треба бути людиною неабиякого гарту, бо ж за одним твоїм знаком юнак міг би вмить розпрощатися з життям. Ти повівся великодушно — це я кажу без лестощів, бо Катіліна нікому не лестить, навіть всемогутньому, великому Юпітерові, — ти був великодушним і нічого йому не заподіяв. Але ти мусиш погодитися зі мною, що коли навіть серед безвісних плебеїв зустрічається юнак, здатний на такий вчинок, — шкода, не знаю його імені, — то ще можна вірити в безпеку батьківщини і республіки!

— Так, то був сміливий вчинок, і заради сміливості юнака я не хотів мстити йому за. образу. Тому я й стерпів усі його прокльони і лайки, бо я завжди любив сміливість і сміливців. А чи знаєш ти, Катіліно, до якого наслідку привели вчинок і слова того юнака?

— До якого? — спитав Катіліна, зацікавлено й допитливо зазираючи щасливому диктаторові в очі, що в цю мить ніби затуманилися.

— Віднині, — промовив Сулла, — той, кому пощастить заходити владу в республіці, вже не захоче від неї відмовитись.

Катіліна схилив голову в хвилинній задумі, а потім, ніби перемігши себе, жваво заперечив:

— Та чи знайдеться ще хто-небудь, здатний і охочий до захоплення влади?

— Ну, гаразд, — іронічно посміхаючись, відказав Сулла, — досить... Ось юрби рабів, — показав він на переповнений людьми амфітеатр. — Знайдуться і володарі!

Ця розмова відбувалася під безустанні оплески натовпу, захопленого кривавим боєм між лаквеаторами і секу-торами, що дуже швидко закінчився загибеллю семи лак-веаторів і п’яти секуторів. Шестеро гладіаторів, які лишилися живими, повернулися до темниць поранені, понівечені, а натовп шалено аплодував, жартував, вигукував гострі дотепи, обговорював бій.

Поки лорарії виволікали з арени трупи гладіаторів і засипали піском криваві сліди бою, Валерія, яка сиділа недалеко від Сулли і час од часу поглядала на нього, підвелася, підійшла ззаду і висмикнула нитку з хламиди диктатора. Здивований Сулла обернувся і зиркнув на неї палючими звіриними очима. А вона злегка доторкнулась до нього і з солодкою усмішкою промовила:

— Не зрозумій мене погано, диктаторе. Я взяла цю нитку, щоб мати і свою частку в твоїй щасливій долі!

Шанобливо вклонившись і приклавши, за звичаєм, руку до уст, вона пішла на своє місце. Приємно вражений цими улесливими словами, диктатор відповів чемним поклоном і провів її довгим поглядом, якому постарався надати люб’язного виразу.

— Хто вона? — спитав Сулла, обернувшись до сусідів.

— Валерія, дочка Мессали, — відповів Гней Корнелій Долабелла.

— А! Сестра Квінта Гортензія?

— Так, так, — ствердив Долабелла.

І Сулла знову повернувся до Валерії, яка дивилася на нього закоханими очима.

У цей час Гортензій підвівся зі свого місця і перейшов до Марка Красса, найбагатшого патриція, відомого своєю скупістю і честолюбством. Ці дві настільки протилежні одна одній пристрасті чудово вживалися у цій видатній людині.