Слава ЗСУ!

— То як же?

Цезар підвів голову і відповів:

— Наскільки Справді велика небезпека, що загрожує республіці, я хотів би судити сам.

— О божественний Юлію!.. Я прийшов до тебе тільки порадитись. Тобі, якщо бажаєш, я охоче передам заслугу викриття цієї змови, бо знаю і твердо вірю, що великий душею Гай Юлій Цезар завжди зуміє мені віддячити.

— Спасибі тобі, Метробію, і за почуття до мене і за пропозицію. Але не для власної користі хочу я перевірити та-' ємницю, про яку ти випадково довідався. Просто хочу розсудити, як краще повестись у таких складних обставинах.

Метробій схвально кивнув головою, а Цезар додав:

— Тепер іди в трикліній і там чекай мене. Та не проговорись нікому! Розумієш мене — нікому, Метробою, — ні про те, що чув у лісі Фуріни, ні про нашу розмову. І ніхто не повинен знати, куди я зараз піду. Через годину я повернусь, отоді ми обміркуємо, що треба зробити для блага нашої батьківщини.

— Я зроблю так, як ти наказуєш, Цезарю!

— Ти будеш задоволений, бо я вмію бути вдячним. А в книзі долі не написано, що Цезар закінчить своє життя з

чолом, увінчаним лише простими лаврами, якими нагороджують за перегони в цирку.

Гай Юлій, залишивши Метробія самого думати над останніми словами, вийшов до сусідньої з бібліотекою кімнати. Згодом він повернувся з простим плащем на руці і з мечем на пурпуровій перев’язі. Скинувши біле застольне вбрання, накинув через плече перев’язь і загорнувся у плащ, покривши голову каптуром. Потім попрощався з Метробієм, ще раз наказав йому чекати в триклінії та не базікати про змову гладіаторів і у супроводі раба вийшов з дому. Швидко попростував до вулички, де містилася таверна Венери Лібітіни.

Увійшовши до таверни, Цезар обвів бистрим поглядом першу велику кімнату, переповнену пролетарями, могильниками, жебраками, і пройшов до другої, де за столом уже сиділи рудіарії та гладіатори.

Він привітав їх звичайним salvete, сів з рабом у кутку кімнати і наказав рабині-ефіопці подати два келихи вина. Байдуже перекидаючись з рабом незначними словами, він пильно стежив за гладіаторами, вслухаючись в їхню розмову.

Спартак, який сидів між Еномаєм та Кріксом, був блідий, сумний, заклопотаний. За чотири роки, що минули після смерті Сулли, фракієць став серйозніший, на його широкому відкритому чолі з’явилася глибока зморшка душевних тривог і тяжких думок.

Почувши про Спартака, Цезар одразу вгадав, що ним може бути тільки оцей величезного зросту, вродливий чоловік, обличчя якого свідчило про незвичайну енергію і глибокий розум. Дивлячись на нього з проникливістю геніальної людини, Цезар миттю оцінив у Спартакові обдаровану вдачу, видатний розум, призначення для високих справ і славетних подвигів.

Тим часом рабиня Азур принесла два келихи вина, і Цезар, узявши один, вказав рабові на другий:

— Пий!

Поки раб пив, він підніс келих до рота, та насправді вино не торкнулося мого уст. Цезар устав з свого місця і підійшов до гладіаторів, сказавши:

— Привіт тобі, звитяжний Спартак! Хай завжди тобі усміхається доля, бо ти цього заслужив! Чи не згодишся ти поговорити зі мною?

Всі обернулися до нього, і кілька чоловік вигукнули:

— Юлій Цезар!

— Юлій Цезар? — встаючи, здивовано запитав Спартак, який чув про Цезаря, але ще ніколи його не бачив.

— Тихше... тихше, — дружелюбно усміхаючись, сказав майбутній диктатор. — Інакше завтра весь Рим знатиме, що один з понтифіків тиняється вночі по тавернах Субур-ри та Есквіліна.

Рудіарій деякий час мовчки дивився на нащадка роду Юліїв, а потім сказав:

— Я назву себе найщасливішою людиною, Гай Юлій, якщо чимсь зможу бути тобі корисним.

— Може, ти погодишся на короткий час залишити товариство цих молодців і трохи пройдешся зі мною вздовж міського муру?

Гладіатори вражено перезирнулись, а Спартак задоволено відповів:

— Для невідомого, бідного рудіарія буде честю пройтися з тобою.

— Сильний ніколи не буває бідним, — відказав Цезар, рушивши до виходу і давши знак рабові чекати його тут.

— Ех!.. — зітхнув Спартак, ідучи за Цезарем. — Навіщо левові сила, коли він закутий у кайдани?..

Ці дві незвичайні людини пройшли головну кімнату харчевні, вийшли на вулицю, звернули праворуч і мовчки пішли поруч до того місця біля муру, де чотири роки тому гладіатори вбили відпущеника Гая Верреса.

На безлюдній рівнині, між крайніми будинками міста і муром Сервія Туллія, у нічній тиші Цезар і Спартак зупинились. Освітлені місяцем, білі, мов привиди, вони стояли мовчазні, нерухомі, ніби вивчали, оцінювали один одного. У глибині душі вони відчували, що являють собою два протилежні принципи, втілюють у собі два знамена, уособлюють дві справи: справу деспотизму і справу свободи.