Слава ЗСУ!

— Ваші руки розповіли мені про це, мій дорогий сер. Ваша права рука більша від лівої. Ви працювали нею, і м'язи на ній більш розвинені.

— А що нюхаю тютюн? А франкмасонство?

— Про франкмасонство здогадатися й зовсім легко, бо ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки із зображенням дуги й кола.

— Он воно що! Я й забув про неї… Але як ви здогадалися, що мені доводиться багато писати?

— Про що ж інше можуть свідчити ваш заяложений до блиску правий

рукав і витерте сукно біля лівого ліктя!

— А Китай?

— Лише в Китаї могла бути витатуйована рибка, що красується на вашому правому зап'ясті. Я вивчав татуювання, і навіть дещо писав про це. Звичай фарбувати риб'ячу луску в ніжно-рожевий колір поширений саме в Китаї. А побачивши китайську монету на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Китаї.

Містер Джабез Вілсон голосно зареготав.

— Он воно що! — сказав він. — Я спершу подумав, що ви хтозна якими мудрованими способами вгадуєте, а виявляється — це так просто.

— Я починаю думати, Вотсоне, — сказав Холмс, — що зробив помилку, пояснивши, яким чином я дійшов своїх висновків. Як вам відомо, «omne ignot u m рго magnifico»,76 і моїй скромній славі загрожує катастрофа, якщо я буду такий відвертий… Ви знайшли оголошення, містере Вілсоне?

— Знайшов, — відповів той, тримаючи товстий червоний палець посередині газетного стовпця. — Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самі, сер.

Я взяв у нього газету і прочитав:

Спілка рудих

Виконуючи заповіт покійного Ієзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсільванія (США), відкрито нову вакансію для члена Спілки. Пропонується платня — чотири фунти стерлінгів на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудим волоссям не молодший двадцяти одного року, при розумі й у добрій пам'яті, може виявитися придатним для цієї роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понеділок, об одинадцятій годині, в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7.

— Що це, в дідька, може означати? — вигукнув я, двічі прочитавши

незвичайне оголошення.

Холмс беззвучно засміявся і аж завовтузився в кріслі — вірна ознака, що він неабияк втішений.

— Як вам оголошення, га? — спитав він. — Ну, містере Вілсоне, почніть спочатку і розкажіть нам про себе, про свою домівку і про те, яку роль відіграло це оголошення у вашому житті. А ви, докторе, запишіть, будь ласка, що це за газета і за яке число.

— «Морнінг кронікл» 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.

— Чудово. Продовжуйте, містере Вілсоне.

— Отож, як я вже говорив містеру Холмсу, — сказав Джабез Вілсон, витираючи спітнілого лоба, — у мене є невеличка позичкова каса на Кобург-сквср, неподалік від Сіті. Справи в мене й раніше йшли не якнайкраще, а в останні два роки взагалі — ледве зводив кінці з кінцями. Колись я тримав двох помічників, але тепер — лише одного; мені було б важко платити і йому, та він погодився працювати за половину платні, аби мати можливість як слід вивчити справу.

— Як звати цього послужливого юнака? — поцікавився Шерлок Холмс.

— Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Кмітливішого помічника мені не знайти. Я чудово розумію, що він міг би влаштуватися і в іншому місці, де заробляв би вдвічі більше. Але, зрештою, як він задоволений, то нащо наводити його на такі думки, що завдадуть шкоди моїм інтересам?

— Справді, нащо? Вам просто пощастило: у вас працює помічник, якому ви платите набагато менше, ніж платять за таку ж роботу інші. Не часто зустрінеш у наш час безкорисливих службовців. Що не кажіть, цей ваш помічник, мабуть, ще цікавіший, ніж саме оголошення.

— Мушу сказати, в нього є й свої вади, — продовжував містер Biлсон. — Я ще ніколи нс зустрічав людини, яка так захоплювалася б фотографією. Клацає апаратом, коли потрібно працювати, а потім ховається в підвал, наче кролик у нору, і проявляє пластинки. Це його основна вада. А втім, він гарний працівник, і мені нічим йому дорікнути.

— Він і тепер служить у вас?

— Так, сер. Він і чотирнадцяти річна дівчина, що куховарить, як уміє, та підмітає в кімнатах. Більше нікого нема, бо я вдівець, і до того ж бездітний. Ми всі троє живемо дуже скромно, сер. Дах над головою маємо, борги сплачуємо — що нам ще треба? Але це оголошення вибило нас із колії. Сьогодні минуло рівно вісім тижнів з того дня, коли Сполдінг зайшов у контору з цією газетою в руці і сказав: