Слава ЗСУ!

— Боюся, що ми підстрелимо нс звіра, а качку, — похмуро сказав містер Мерріуезер.

— Можете покластися на містера Холмса, сер, — поблажливо промовив агент поліції. — У нього власна методика, яка, дозволю собі зауважити, хоча й дещо абстрактна і фантастична, а проте дає непогані результати. Потрібно визнати, що бували випадки, як, наприклад, у справі про вбивство Шолто та історії з коштовностями Агри, коли він виявлявся правий, а поліція помилялася.

— Ну, якщо так ви говорите, містере Джонсе, значить, так воно і є, шанобливо вимовив незнайомець. — І все ж мені шкода, що сьогодні доведеться обійтися без звичайного робера.79 Це перший суботній вечір за двадцять сім років, коли я не гратиму в карти.

— Сьогоднішня ставка значно більша, ніж у ваших картярських іграх, — сказав Шерлок Холмс, — та й сама гра більш захоплююча. Ставка, містере Мерріуезере, дорівнює тридцятьом тисячам фунтів стерлінгів. А ваша ставка, Джонсе, — це людина, яку ви давно хочете схопити.

— Так, Джон Клей, убивця, злодій, зломщик, фальшивомонетник, — сказав Джонс. — Він ще молодий, містере Мерріуезере, але вже неперевершений злочинець; ні на кого іншого в Лондоні я не надів би наручників з більшою охотою, як на нього. Виняткова особистість цей юний Джон Клей. Його дід був герцог, сам він учився в Ітоні і в Оксфорді. Мозок його такий же вправний, як і його пальці, і хоча ми на кожному кроці натрапляємо на його слід, він і досі невловимий. Цього тижня він здійснює крадіжку зі зломом у Шотландії, а наступного — збирає гроші на будівництво дитячого притулку в Корнуеллі. Я ганяюся за ним уже кілька років, а ще ні разу нс бачив його.

— Сьогодні вночі я матиму задоволення представити його вам. Мені теж доводилося разів зо два спостерігати подвиги містера Джона Клея, і я цілком згодний з вами, що це неперевершений злодій у нашій країні…

Проте вже одинадцята година, і нам час рушати. Ви вдвох сідайте в перший кеб, а ми з Вотсоном поїдемо слідом.

Шерлок Холмс під час нашої тривалої поїздки був нс занадто товариський: він сидів, відкинувшись, і насвистував мелодії, що чув сьогодні на концерті. Ми довго їхали нескінченним лабіринтом освітлених газовими ліхтарями вулиць, поки нарешті дісталися до Фаррінгтон-стріт.

— Тепер уже близько, — сказав мій приятель. — Цей Мерріуезср директор банку й особисто зацікавлений у цій справі. Джонс теж нам придасться. Він славний малий, хоча нічого не розуміє в своїй професії. Утім, у нього є одне безперечне достоїнство: він відважний, як бульдог, і прилипливий, як рак. Якщо вже схопить кого-небудь своєю клешнею, то не випустить… Ну, от ми і приїхали, вони вже тут.

Ми зупинилися на тій же багатолюдній вулиці, що й уранці. Розплатившись з візниками і йдучи за містером Мерріуезером, ми ввійшли в якийсь вузький коридор і прошмигнули в бічні дверцята, які він відчинив для нас. Там був інший коридор, дуже короткий, що закінчувався масивними залізними дверима. Відчинивши їх, ми спустилися кам'яними гвинтовими сходами і опинилися ще перед одними дверима, не менш міцними. Містер Мерріуезер зупинився, засвітив ліхтар і повів нас темним, пропахлим землею коридором. Проминувши ще одні двері, ми дісталися до великого підвалу, заставленого якимись важкими ящиками.

— Згори дістатися сюди нс так-то й легко, — зауважив Холмс, піднявши ліхтар і оглянувши стелю.

— Знизу теж, — сказав містер Мерріуезер, стукнувши тростиною по одній з плит, якими була викладена підлога. — Хай йому біс, звук такий, начебто там порожнеча! — вигукнув він здивовано.

— Прошу вас не шуміти, — сердито мовив Холмс. — Будьте ласкаві, присядьте на який-небудь ящик і не заважайте.

Поважний містер Мерріуезер з ображеним виглядом усівся на ящик, а Холмс опустився на коліна і за допомогою ліхтаря та лупи заходився вивчати щілини між плитами. За кілька секунд, очевидно, вдоволений результатами свого дослідження, він підвівся і сховав лупу в кишеню.

— У нас попереду щонайменше година, — зауважив він. — Вони навряд чи візьмуться до діла раніше, ніж шановний лихвар засне. Отоді вони нс стануть гаяти ні хвилини, бо чим раніше вони впораються, тим більше часу в них залишиться, щоб накивати п'ятами… Ми перебуваємо, докторе, — як ви, без сумніву, вже здогадалися, — у сховищі міського відділення одного з найбагатших лондонських банків. Містер Мерріуезер — голова правління цього банку; він пояснить нам, чому найзухваліші злочинці саме о цій порі мають таку цікавість до цього сховища.