Слава ЗСУ!

Глава 5 - Кеобал

Він прямував впевненою ходою через передпокої короля до самого правителя майже всього континенту та головного політичного гравця в усьому відомому світі. Кеобал мусив діяти обережно, казати зважено та ніколи не забувати, що все що зараз відбувається - може бути частиною плана короля, навіть те, що він про це думає - вже може являтися його планом. Але як би то не було, треба вміти добиватися того, чого хочеш, і зачасту це вміння полягає саме в тому, щоб діяти незважаючи на все, але приділяючи увагу всьому. Два закуті від голови до п’ят лицарі в кроваво-червоних латах в перемішку з чорним кольором перегородили Кеобалу дорогу, не відчиняючи перед ним двері в резиденцію Короля і таким чином не пускаючи його далі. Вони чудово знали його, він чудово знав їх, інколи вони пили, грали в шахи, жертвували пішаками і намагалися зробити один одного пішаками в своїй грі, але такий був звичай - Король вимагав, щоб кожен, хто заходив до нього, показував спеціальний перстень, відзнаку його милості і приближенності до нього. Всі знали, в кого є такі відзнаки і всі майже відразу дізнавалися, як хтось її втратив, часто - із посадою та статусом, або, якщо не повезло, то разом із життям. Перстень треба було демонструвати, щоб кожен раз нагадувати собі і оточуючим, що ти ніхто без волі короля і його ласки. Кеобал підняв ліву руку, на безіменному пальцу якого знаходився перстень, лицарі з особистої варти Короля, уважно придивились до нього, немов бачили вперше. Коли Король хотів показати своє невдоволення кимось,  цей процес міг тривати довго, лицарі довго втуплювалия обличчями в перстень, наче дійсно намагалися знайти в ньому якісь відмінності від оригіналу, а самого володаря перстня сковував нелюдський страх - інколи такі лицедійства могли закінчуватися і смертю, при чому - дуже жорстокою. Але найчастіше це могло лише означати, що Король просто бажає побавитися і водночас ще більше підломити людину своїй волі, хоча, здавалося би, далі підламувати вже нікуди. 

Кеобал вже звик до цієї, так би мовити, традиції, і вже приймав її без того страху,як раніше, але з усіх сил намагався цього не показувати, щоб не виділятися. Людей без страху вбивають першими і без жалю. І ось зараз, коли лицарі грали свою гру, він грав свою, вдаючи, що з великим осторогом чекає їх рішення. Один лицар повернувся до іншого, кивнув, мов кажучи ,,Так, це воно,, і обидва з них відступили на крок вбік один від одного і водночас з цим відчинили двері в резиденцію короля. Двері відчинялися назовні, і тому Кеобал був вимушений зробити невеличкий крок назад, щоб потім не зупиняючись пройти майже півсотню метрів, поки він не приблизився на максимально дозволену відстань до короля, яка складала десь приблизно 5 метрів. Король сидів на троні, який височів десь на кілька метрів над усім залом, якщо не брати до уваги другий поверх з його балюстрадою. Трон короля не являл собою трон в звичайному його розумінні, а скоріше був певною платформою, робочим місцем, на якому були розміщенні надзвичайно дорогий і рідкісний, але водночас дуже простий на вигляд стіл, що справляло дійсно сильне враження своїм суміщенням простоти і коштовності, сідалище Короля, яке хоч і нагадувало трони давніх пір, та було все ж більш зручним і як і стіл являло собою надвичайно вражаючу суміш простоти і дорогоцінності. Король зазвичай сидів за столом, займаючись справами його Королівства, яке насправді являло собою імперію. Але сам він заперечував це, стверджуючи, що не завоював різні народи, а з*єднав їх в одне, стерши при цьому між ними найбільш яскраві культурні та національні відмінності, зробив їх одним єдиним, новою нацією. Зліва від нього стояла шафа з напоями та їжею, частина з яких була охолоджена завдяки льду, який ставили в нижню частину шафи, а частина була завжди в теплому стані завдяки теплу від вічного вогню, який був поміщений в верхній половині шафи. Коли Король відчував спрагу або голод, він завжди міг його утолити і трішки перепочити від державних справ, від яких, як був впевнений Кеобал, він насправді ніколи не втомлювався. За тим, що в Короля ніколи не закінчується їжа та напої, від води до вина та пива, завжди мусив слідкувати служка, який хоть і був присутній в залі, та йому було заборонено показувати себе, тільки якщо сам Король не покличе його. Кеобал знав, де він сидить - в одній із шаф по його ліву руку, позаду нього, в досить комфортних умовах, якщо не вважати того, що будь-яка його помилка могла обійтися йому дорого. Він мусив через спеціальний отвір спостерігати, скільки їжі принесли королю, скільки він вже з’їв, скільки чого залишилося, і коли він бачив, що їжа чи напої закінчуються, він мусив через спеціальну систему дзвоників, які вели прямо на королівську кухню повідомити, чого не вистачає Королю та в якій кількості. Це дозволяло йому, Короолю, не відволікатися від справ держави і не забивати собі голову думками, що треба приказати приготувати поїсти, і при цьому самому не відволікатися на голод в очікуванні їжі. Всім цим переймався хлопчина-служка, якого перед тим, як направляли на цю, так би мовити, роботу, вчили грамоті і мові жестів, а потім забирали в нього слух, протикаючи барабані перепонки спеціальними довгими гострими спицями - щоб не слухав те, що його не стосується.