Слава ЗСУ!

СТАРИЙ БУДИНОК

На високому пагорбі в одному маленькому селі, де від села залишилося декілька хат, стояв старий, покинутий будинок. Дах його давно прогнив і поріс грибами, але ластівки щороку прилітали до його стін, вили свої гніздечка і, відлітаючи, дякували за гостинність. Чого тільки не бачив цей напівзруйнований будинок, свідком скількох подій був, але зараз про нього всі забули. Висока трава затуляла собою двері, і лише польові миші в холодні зими знаходили тут притулок.

За будинком, якщо його ще можна так назвати, ріс вишневий сад. Старі дерева давно вже ніхто не обрізав, і вони заплуталися своїми широкими гілками. Під вишнями стояла стара лавка. Подекуди пробивалися кульбаби і сірий, забутий будинок починав наповнюватися промінцями сонця, яке вже підіймалося над селом. Вони ковзали по замерзлих деревах і повільно, дуже повільно спускалися до землі. Це був перший ранок весни. На землі ще лежав сніг, але незабаром, після сходу сонця, він перетворився на дзвінкі струмочки, які швидко стікали з пагорба і вітали всю природу. Так, все прокидалося після зими. Саме так виглядало село, коли старий Пилип повернувся додому. Вже багато років він подорожував по світу в пошуках кращого життя, але все ж таки повернувся туди, де колись давно бігав босими ногами по мокрій від роси траві, ганяв птахів, сидів довгими вечорами поряд з дідом і слухав захоплюючі історії про далекі землі, де немає голоду, і всі люди зустрічають тебе з посмішкою. Тепер він сам міг годинами розповідати подібні історії, але не про те, що десь далеко є щастя, а про те, що витратив життя, щоб знайти його і лише зараз зрозумів, що пішов від нього після смерті діда.

Пилип озирнувся, і по його щоках покотилася велика крапля, за нею інша і вони перетворилися на гіркі сльози, які Пилип не в силах був стримати. Він побачив старий хрест. Це була могила його діда. «Колись я пішов звідси, - подумав він, - пішов шукати щастя, про яке ти мені так багато розповідав, але чому ти не сказав мені, чому не переконав у тому, що щастя можна знайти тільки на своїй рідній землі?». Пилип нахилився, узяв жменю землі, підніс її до губ і поцілував. По його обличчю все ще текли сльози. Він поглянув на будинок і важко зітхнув. Пилип пригадав ті роки, коли вони з дідом накривали дах новою соломою, коли він вперше почув, як співає трава і годинами міг лежати на полі серед квітів, вдихати густий аромат польових трав. «Як давно це було, - прошепотів він, - а зараз все треба робити наново і, що найсумніше, самому».