Слава ЗСУ!

Пилип обійшов навкруги старого будинку, зайшов в сад і сів на ту саму лавку. Вона так само вірно поскрипувала. Пилип подивився в небо, де кружляли птахи, і пригадав, як в дитинстві сидів на цій лавці й рахував зірки, як лазив по вишнях і завжди боявся, що трісне яка-небудь гілочка, і він впаде. Пилип навіть не міг уявити, що, повернувшись сюди через стільки років, він побачить той самий будинок і сад. Мимоволі пригадав слова діда: «Цей будинок всіх нас переживе. В ньому ще мій дід жив, і твої внуки жити будуть». Ні, внуків у Пилипа не було, не було і дітей. Зараз він був один. Сиве волосся закривало старий зморшкуватий лоб, темні очі були мокрі від сліз, але він не вважав своє життя прожитим марно. Він знав, що зможе розказати іншим, де треба шукати щастя, а раптом... не зможе. При цій думці брови його спохмурніли, а обличчя судорожно здригалося, в очах був страх. За спогадами, Пилип не помітив, що день схилився до вечора. Вітер став холодніше, і лише мороз примусив його піднятися з лавки, назбирати сухих гілок, увійти до будинку і розтопити піч. В кутку старого будинку стояло ліжко і почорніла від вогкості тумбочка. Пилип дістав з пошарпаної сумки ручку, сів на ліжко і щось писав. Очі закривалися від утоми, все тіло охоплював біль від довгих поневірянь, але душа була спокійна. Вона знайшла притулок в рідному будинку, де багато років жили тільки комарі й миші. Пилип закінчив писати, ліг на ліжко і заснув. Що його чекало далі, він не знав. Все повинне було вирішитися завтра, але... завтра для Пилипа не прийшло. Коли перший промінь сонця освітив кімнату, і сонячні зайчики грали на стіні, Пилип не встав з ліжка, і через декілька днів поряд із старим хрестом з'явився ще один новий сосновий хрест. Але життя на цьому не закінчилося.

Через декілька місяців дитячий сміх порушив тишу вишневого саду. Сусідські хлоп'ята прийшли нарвати вишень. Сад біля старого будинку завжди славився великим врожаєм, а цього року вітки дерев просто лежали на землі під тяжкістю достиглих ягід.