Слава ЗСУ!

-Давайте зайдемо в будинок, - запропонував один з хлопчиків.

Вони відкрили трухляві двері, і запах вогкості відразу охопив їх. Нічого не змінилося в будинку після приходу Пилипа. В кутку стояло все те ж ліжко й тумбочка. Один з хлопчиків, це був Дмитро з сусідського будинку, вийшов на середину кімнати і став жадібно розглядати її. По кутах висіло павутиння, в кімнаті дзижчали мухи. Стіни давно обсипалися і були схожі на дерева, з яких обдерли кору. Дмитро тримав в руці декілька достиглих вишень. Спіткнувшися через прогнилу підлогу, він упустив ягоди, і вони закотилися під ліжко. Хлопчик нагнувся, щоб подивитись, як далеко впали ягоди, і побачив на підлозі пожовтілий листок паперу. Дмитро підняв його і хотів прочитати, що там написано. Але весняні дощі розмили половину букв, і треба було добряче постаратися. Тому він скрутив лист і поклав його в кишеню. День пройшов в звичній для нього суєті, і західне сонце освітлювало яскравим світлом маленьке село. Аркадій сидів на березі річки і щось тримав в руках. Це був саме той листок паперу, який він знайшов сьогодні в старому будинку. Його обличчя було зосереджено, губи поволі ворушилися. Обличчя виражало то невпевненість, то здивування. Але через декілька хвилин він склав лист і задумався. В очах був смуток, туга. Думки роїлися у нього в голові. Він підняв лист і прочитав: «Життя приходить, як весна, шумить жовтими полями кульбаб, танцює під вічні пісні птахів, але одного разу наступає пора осені. Обпадає листя, кульбаби перетворюються на білі, пухові кульки і розлітаються по полях. Але є в житті щось, що робить його вічним - це щастя. І воно в тому, що коли ти розлетишся, як кульбаба, на наступну весну тебе буде у багато разів більше, ніж зараз. Але коли твоя осінь закінчується вічною зимою, холодами і величезним шаром снігу, який сонце не розтопить за сто років, тоді твоє життя припиняється назавжди. Я був далеко звідси і помітив, що в чужій для тебе країні ти кульбабою не станеш».