Слава ЗСУ!

Остап замовчав.

- Що з навчанням? – запитала Емма. – Викладачі зненавиділи тебе через вчинок батька?

- Якби проблема була лише в цьому… Карла та Макс не вписали мого імені в роботу. Написали лише свої прізвища, ніби самі провели всі дослідження, без мене…

- Боже, як же вони посміли? Ти ж стільки всього зробив!

- Еммо, навіть, не кажи нічого. Я і так ледь стримуюсь, щоб не плакати…

- І що тепер?

- Тепер? Тепер… Нічого! Для мене закінчилося навчання. Мені не видадуть той клятий диплом, поки я не здам цю довбану наукову роботу. А що мені здавати? У мене нічого немає. Я все віддав Карлі! Всі документи, заповіти…

- Вони не могли так вчинити. Може, це помилка?

- Навряд. Я двічі дзвонив на кафедру, щоб дізнатися, чи я допущений. Називав своє прізвище… І нічого.

- А, може, ми встигнемо щось придумати? Коли у тебе захист?

- Завтра вранці, - промовив Остап. – Ми вже нічого не встигнемо.

Емма зітхнула.

- Добре, Еммо. Дякую, що вислухала мене.

- Якби ж від цього щось змінилося, - прошепотіла Емма. – Бувай, Остапе. Не сумуй.

- Максиме, Карло, добре, що застав вас, - промовив викладач, зайшовши в аудиторію. – Я думав, всі вже розійшлися.

- А ми вирішили разом підготуватися до завтрашнього захисту, - промовила Карла.

- Я хотів вас запитати, - промовив викладач, закриваючи за собою двері. – А хіба Завацький не проводив з вами дослідницьку роботу? Хіба вас було не троє?

Карла моторошно подивилась на Максима. Максим зніяковіло опустив голову.

- Ми… Взагалі-то… Так, - невпевнено почала Карла. – Взагалі-то, так і є. З самого початку нас було троє в підгрупі. Але працювали ми лише вдвох. Остап нам не допомагав…

- Навіть, не цікавився, що ми робимо, - додав Максим.