Слава ЗСУ!

- Ти…

- Ну кажи, хто я?

- Ти – лицемірна коза, яку цікавлять лише одні оцінки!

- Значить, лицемірна коза, - злісно промовила Олена. – А ти – бридкий пацюк!

- Краще бридкий пацюк, ніж лицемірна коза. І нехай, я буду пацюком, - крикнув Назар. – І взагалі, куди ми прийшли? Де цей клятий театр?

- Ми вже йдемо дві години, - промовила Олена, поглянувши на годинник. – Невже тут нема хоч би якогось тролейбуса чи автобуса?

- Та я вже згоден, навіть, за таксі заплатити. Але навколо ні машини, - втомлено промовив Назар.

- Я не знала, що в нашому місці є такі вулиці. Ще й так безлюдно. Хоч би в когось спитати, де той театр знаходиться, - промовила Олена, виймаючи з сумки карту.

- Дай мені! – нахабно видерши з рук Олени карту, крикнув Назар.

- Розігналася! – крикнула Олена, вихопивши карту назад. – Це моя карта!

- Дай мені карту! – крикнув Назар.

- Це я її купила. Купи собі свою і дивись в неї скільки заманеться.

- Я краще розуміюся по картам.

- Краще? – засміялась Олена. – А скільки в тебе було балів по «Картографії» на другому курсі?

- Шістдесят сім, - пробубонів Назар.

- А в мене? – посміхнулась Олена.

- Сто…

- Ну то хто краще орієнтується? – розклавши на землі карту, запитала Олена.

- Клята відмінниця, - промовив Назар.

- Так… Театр, - тихо промовила Олена, водячи пальцем по карті. – Назаре, іди подивись, що написано на тому старому будинку.

Назар підійшов до будинку, який здавалося от-от розвалиться.

- Проспект Шевченка, 87! – крикнув він Олені. – Як можна жити в такому домі?

- Значить… Значить, нам туди! – радісно крикнула Олена. – Мабуть, он то він.

- Он то? – перепитав Назар. – Ти хочеш сказати, що та халупа – театр?

Назар та Олена підійшли до двохповерхової будівлі з написом «Театр імені Шевченка».