Слава ЗСУ!

- А звідки ти знаєш?

- Я не знаю. Я просто так думаю…

- Відьма, - пробубонів про себе Назар і вийшов з кімнати.

Хлопець навшпиньки пройшов через дідове ліжко і вийшов на вулицю. На дворі було темно. Назар подивився на небо, намагаючись з‘ясувати, куди саме сіло сонце. Йому точно потрібно було з‘ясувати де захід, а де схід.

Назар думав, що якщо річка розмила під будинком підвал висотою десять метрів, то значить, і скрізь під землею, де вона протікає, є прохід. А значить, якщо довго іти на захід, то можна знайти вхід під землю, де втікає ця річка.

Хлопець вийшов за ворота і попрямував вздовж дороги. Навколо було дуже темно. Раз у раз Назар виймав з кишені мобільний телефон і освічував стежку, щоб упевнитись, що досі іде вздовж дороги.

Минула година. Назар ішов, вже майже автоматично переставляючи ноги. Його думки заплуталися, в голові запаморочилось, а очі злипалися. Навіть, з‘явилося бажання просто впасти на траву, і спати до ранку. Але надія знайти річку, все одно, не згасала. Навіщо йому була та річка? Навіщо йому потрібний був той підвал? Назар сам не знав. Але відчував, що про щось незвичайне він має дізнатися.

Хлопець зупинився і закрив очі. Його ноги підкошувались від утоми. Він подивився на небо і йому здалося, що він почув дзюрчання води.

- Все, це остання стадія, - посміхнувся сам до себе Назар. – Галюцинації. Треба лягати спати.

Хлопець м‘яко вмостився на траві і закрив очі.

- Якби зі мною пішла Олена, вона б обов’язково знайшла річку, - промовив хлопець, зіваючи. – Знайшла б, а потім приплела б іще якусь науку про вологість ґрунтів, чи про підземні води, щоб виправдатись, що вона не відьма.

Назар посміхнувся сам до себе. Йому подобалась Олена, подобалось сперечатися з нею, називати її відьмою. Вона явно перевершувала розумом усіх його знайомих, а може, і його самого.

Хлопець закрив очі, але шум води не зник.