Слава ЗСУ!

Але там нічого не було…Лише фундамент будинку, якась бетонна плита. І навряд чи, під нею міг бути таємничий прохід.

Назар сумно зітхнув.

В цей момент в кімнату зайшов дід. Він здивовано оглянув навколо. Його ліжко стояло посеред кімнати, стіл - прямо біля вхідних дверей, а біля ліжка на підлозі з довгою дерев‘яною планкою сидів Назар, і сумно чухав потилицю.

Назар розгублено подивився на діда, явно не знаючи, як пояснити такий безлад у його кімнаті. Із сусідніх дверей вийшла Олена.

- Ну що, Назаре, таки піймав того щура? – спокійно запитала вона.

- Ні, утік, - сумно відповів Назар.

Був вечір. Олена лежала в ліжку, і переглядала документи.

- Я нічого дивного не бачу в цій будівлі. Звичайний собі театр, - промовила вона. – Що скажеш, Назаре?

- Я теж нічого не помітив, - промовив Назар, гортаючи папери.

- Цікаво, чого б вони тоді набрехали з тією датою?

- У мене є версія, що якась друкарка, яка створювала цю брошуру просто помилилася в цифрах. І замість «1955» випадково набрала «1905».

- Може… Але звідки тоді напис в гримерній? – задумливо промовила Олена.

Назар нічого не відповів. Він явно був думками далеко, і думав зовсім не про театр.

Олена відклала документи в сторону.

- Все, досить. Голова розколюється від цих документів. Треба спати. Ти вимкнеш світло?

Назар махнув головою.

Він піднявся з ліжка і вимкнув світло.

- Ти не лягатимеш? – запитала Олена.

- Ні, я піду пройдуся…

- Ясно, - відвернувшись до стінки, промовила Олена.

- Олено, - раптом проговорив Назар якимсь надто серйозним тоном.

Олена повернула обличчя.

- Ти казала, що під будинком тече річка.

- Так, - відповіла дівчина.

- А як вона тече? В яку сторону?

- Із заходу на схід, - посміхнулась Олена, і знову відвернулася до стіни.