Слава ЗСУ!

- Ну як же… Спали? А світло, а голоси? Я ж стояв під будинком, я ж бачив все… і чув. Я ішов вздовж річки і знайшов вхід через трубу під будинок…

Олена уважно дивилася на Назара.

- Може, ти не під той будинок зайшов. Переплутав, звернув не туди.

- Ні, точно під той! Я ішов весь час прямо. А ще ключ знайшов від майстерні… Під будинком.

Олена недовірливо подивилася на Назара.

- Тоді лікуйся, - пожартувала вона. – Психіатрія зараз на високому рівні.

Дівчина вийшла з кімнати.

- А може, це були духи? – раптом промовив Назар, вибігши слідом за Оленою.

- Звичайно…

- Я серйозно, Олено!

- Я теж серйозно про психіатрію!

- Ні, ти не знаєш! Я знайшов в майстерні щоденник діда. Там все написано.

Олена зацікавлено обернулася.

Назар помітив зацікавлений погляд і продовжив.

- Він написав там про госпіталь, в якому втратив руку. Він, дійсно, бачив духів…

- Назаре, - сердито промовила Олена. – Як тобі не соромно? По перше, порпатися в чужих речах, по друге, читати чужі щоденники? А якби мій щоденник знайшов, то теж без дозволу б прочитав?

- А хіба ти б мій не прочитала? – засміявся Назар.

- Ні! Звісно ж, ні! Бо це твоє власне! Це твої почуття, твої власні переживання, які мають бути недосяжні для інших!

- А я би твій прочитав, - сумно промовив Назар. – Хай би це, навіть, було неправильно.

- А раптом, я напишу там щось таке, чого тобі знати не потрібно. Тобі не буде соромно?

- А раптом, ти напишеш там щось таке, про що я обов‘язково маю знати, - намагався виправдатись Назар.

- То я тобі сама скажу, якщо ти обов‘язково маєш знати.

- А якби закохалася в мене, то сказала б? – хитро запитав Назар.

- Звісно ж, ні!

- Ну от, а я ж маю право про це знати! – весело промовив Назар.