Слава ЗСУ!

- Він хоче, щоб я переповіла вам те, що він зараз розказуватиме, - пояснила Олеся, дивлячись на знаки, які їй показував дід.

Олена та Назар уважно подивилися на жінку.

- Діда відправили в шпиталь за станом здоров‘я тоді, коли В‘єтнамська війна була в самому розпалі. У нього були проблеми з голосовими зв‘язками, і йому було важко розмовляти. Його палата знаходилася на другому поверсі. Дивним було те, що хворі не спілкувалися між собою, так, ніби боялися про щось говорити. Дідові вдалося затоваришувати з одним із хлопців. Його звали Яків. Яків розповів дідові, ніби щоночі по коридору лівого крила будівлі, на яке виходили вікна палати, ходять якісь дивні тіні. Вони не схожі ні на лікарів, ні на пацієнтів. А ще в руках кожна тінь тримає свічку.

Жінка на секунду замовчала. Дід продовжував показувати щось руками.

- Дід каже, що звісно, спочатку не повірив Якову, і вирішив, що його товариш просто не сповна розуму, доки однієї ночі на власні очі не побачив ці тіні. Він слідкував за ними всю ніч. Вони були одягнуті в сірі довгі халати, і здавалося, що крізь них можна було побачити стіни, так, наче вони були прозорі. Ці дивні постаті ходили коридором, носили кожен свою свічку, і не звертали одне на одного уваги. Іноді здавалося, що вони мають зіткнутися, але такого ніколи не ставалося. Вони наче проходили один крізь одного. Це все, - спокійно завершила жінка.

- Як же все? – обурився Назар. – А рука? Як же рука?

Дід посміхнувся. Він чекав цього питання. Леся продовжила читати його розповідь.

- Дід довго не міг повірити, що в реальному світі по коридору просто так можуть розгулювати духи. Він сперечався з Яковим у неправдоподібності одягу, говорив, що цей фокус легко можна зробити з допомогою звичайного дзеркала, яке пускатиме у сусіднє вікно сірі тіні. Дід побився об заклад, що піде туди і стоятиме там всю ніч.

- І не страшно було? – запитала Олена.